На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років

Брестський мирний договір між УНР та Центральними державами від 9 лютого 1918 р. містив додаток, згідно з яким, за наполяганням української сторони не пізніше 20 липня 1918 р. австрійський уряд зобов’язався утворити окремий коронний край на українських землях Східної Галичини та Буковини з власними сеймом та конституцією. Австрійські русини тріумфували: на східному кордоні Галичини існувала незалежна Україна, а решта українських земель мала бути виділена в складі Австро-Угорщини в окремий український коронний край. Після оприлюднення маніфесту цісаря Карла І «До моїх вірних австрійських народів», у якому було обіцяно перебудувати монархію на федеративній основі, у Львові 18 жовтня відбулися представницькі збори українських послів до парламенту та крайових сеймів Східної Галичини й Буковини, єпископату та делегатів українських політичних партій, які обрали Українську національну раду (УНРаду) на чолі з адвокатом Євгеном Петрушевичем. У своєму першому ж маніфесті від 19 жовтня 1918 р. УНРада проголосила українську державу на українських землях Австро-Угорщини з кордоном по Сяну, ухваливши «поробити заходи, щоби се рішення перевести в життя».

Позиція ж поляків в останній рік Великої війни не виглядала такою виграшною. Хоча в листопаді 1916 р. імператори Австрії й Німеччини проголосили окреме Польське королівство з власним урядом, воно існувало лише на землях, відібраних у Росії. До того ж там зберігалася окупаційна адміністрація — німецьке Варшавське й австро-угорське Люблінське генеральні губернаторства. Коменданта Легіонів польських Юзефа Пілсудського, який запротестував проти відсутності поступок у «польському питанні», німці відправили за ґрати, а самі військові формування розпустили. Поляки дуже болісно сприйняли Брестський договір: соціалісти оголосили загальний страйк, у Львові та інших містах відбулися акції протесту; через передачу Холмщини й частини Підляшшя до складу УНР польська преса охрестила договір четвертим поділом Речі Посполитої; на знак протесту проти Брестського миру рештки Легіонів польських залишили свої позиції в Буковині й перейшли на російський бік фронту. Чи не єдиним успіхом легальних методів боротьби поляків за свої інтереси став політичний тиск на Відень. Так, у листопаді 1916 р. їм удалося витребувати в цісаря обіцянку широкої автономії для Галичини без її поділу на дві частини (це призвело до саморозпуску Загальної української ради на знак протесту). А за півтора роки тиск польських політиків змусив Відень затягувати з ратифікацією Брестського договору — його рішення так і не вступили в силу ані в частині утворення українського коронного краю, ані в частині передавання Холмщини й Підляшшя до складу УНР.

Водночас поляки намагалися вирішити питання розмежування з Україною й шляхом двосторонніх переговорів. На початку жовтня 1918 р. до Києва прибули дипломати Польського королівства — надзвичайний посол С. Ванькович та військовий аташе Ю. Клееберґ. У розмові з міністром закордонних справ Української Держави Д. Дорошенком С. Ванькович висловив побажання встановити кордони між двома державами без втручання Австро-Угорщини та Німеччини. 7 листопада 1918 р. відбулася зустріч польського посла з гетьманом П. Скоропадським, під час якої сторони домовилися вирішувати будь-які питання шляхом переговорів. 19 жовтня було ухвалено рішення про створення в Польщі посольства Української Держави; законом від 6 листопада 1918 р. передбачалося заснування генерального консульства України у Варшаві та віце-консульства в Лодзі. Однак поки Україна була незалежною, а Польща — під повним контролем Центральних держав і поки такий стан речей утримували за допомогою німецьких та австро-угорських військ, українці чудово розуміли свою перевагу в питаннях встановлення кордонів. У результаті українсько-польські переговори в жовтні — листопаді 1918 р. не мали жодних результатів.

У цих умовах поляки здійснювали нелегальну підготовку для насильницького усунення влади німців та австрійців. На польських землях Росії, Німеччини й Австро-Угорщини під час війни активно діяла Польська організація військова (ПОВ) — найбільше підпільне формування антиокупаційного спрямування. Активно діяли в цьому напрямі парамілітарні організації, студентська молодь і бойові загони політичних партій. Уже навесні 1918 р. члени ПОВ розробили план визволення польських земель з-під окупації: оскільки в німецько-австрійському альянсі слабкішою була Австро-Угорщина, польські підпільники розраховували розпочати повстання в австрійській зоні окупації Польського королівства, яка мала стати своєрідним П’ємонтом. Звідти польські сили повинні були вирушити на визволення німецької зони окупації, а після цього мала настати черга Галичини.