На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років
- Автор: Руккас Андрій, Ковальчук Михайло
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1492-7
- Жанр: История
Электронная книга - «На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років». Краткое содержание книги:
• Центральна рада та українізація в російській армії 1917—1918 років
• Війни з Радянською Росією та Білою армією 1917—1919 років
• Повстанський рух в Україні 1918—1921 років
• Війна ЗУНР і УНР проти Польщі 1918—1919 років
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Українці також не барилися: у вересні 1918 р. утворилася Українська військова організація; відбувалися конспіративні зустрічі українських старшин (офіцерів) австро-угорської армії; проблему державної належності Галичини активно обговорювали українські посли (депутати) австрійського парламенту. 27 жовтня УНРада видала ухвалу про організацію органів державної влади й місцевого самоврядування в українській державі. Рада планувала зібратися в повному складі 3 листопада, а 6 листопада провести загальні вибори до нових органів влади.
Швидкий розвиток подій наприкінці Першої світової війни перекреслив як українські, так і польські плани. 28 вересня з війни вийшла союзниця Австро-Угорщини Болгарія, яка тримала Македонський (Салонікський) фронт; у жовтні на чеських, хорватських, словенських землях активізувалися національні, а в Австрії та Угорщині — робітничі рухи. 29 жовтня «двоєдина монархія» заявила про готовність укласти мир з Антантою на будь-яких умовах, а 3 листопада підписала акт про капітуляцію в Першій світовій війні. Відбувся розпад Австро-Угорщини. 31 жовтня поляки — солдати й офіцери австро-угорської армії, члени ПОВ та патріотична молодь — роззброїли австрійські гарнізони в Тарнові, Кракові та інших містах Малої Польщі, де було оголошено про встановлення польської влади. Функції влади виконувала утворена 27 жовтня Польська ліквідаційна комісія — вона мала на меті перебрати від австрійців управління Галичиною й Тєшинською Сілезією. Комісія заявила, що «польські землі, які перебували доти в складі австрійської монархії, належать польській державі», і готувалася перебрати владу у Львові.
УНРада зволікала, лише декларативно засудивши прагнення Комісії поширити свій вплив на українські землі та закликавши всі державні інституції й місцеві органи влади не виконувати її розпоряджень. Українська парламентська репрезентація звернулася тим часом до австрійського прем’єра з вимогою наказати галицькому намісникові К. фон Гуйну передати владу у Львові українцям. Той погодився, але розпорядження до намісника не дійшло. Активніше діяв таємний Центральний військовий комітет (згодом — Українська генеральна команда), що складався з українських старшин львівської залоги та вояків легіону УСС. На чолі організації став сотник Д. Вітовський, популярний серед українських військовиків. 31 жовтня він розробив план захоплення Львова силами наявних у місті українських вояків австро-угорської армії. З огляду на відмову К. фон Гуйна передати владу українцям та повідомлення львівських газет про прибуття Польської ліквідаційної комісії до Львова вже 1 листопада голова галицької делегації УНРади К. Левицький віддав наказ Д. Вітовському виступити в ніч на 1 листопада.
Уранці 1 листопада 1918 р. відбувся український виступ у Львові — Листопадовий чин. Українці захопили чимало ключових пунктів міста, а над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. Пополудні того ж дня австрійський намісник К. фон Гуйн офіційно (згідно з цісарським маніфестом від 16 жовтня 1918 р.) передав владу на «українських територіях Галичини, Буковини й Угорщини» Українській національній раді.
Одночасно з підготовкою виступу у Львові Українська генеральна команда розіслала своїх кур’єрів до повітових міст із наказом перебирати владу. Уже увечері 1 листопада до Львова надійшли десятки повідомлень про успіх акцій зі встановлення української влади на місцях: у Підволочиську, Гусятині, Теребовлі, Золочеві, Бережанах, Галичі, Станиславові (сучасний Івано-Франківськ), Коломиї, Стрию, Самборі та інших повітових містах та містечках. Українським загонам у регіоні допомагало єврейське населення, яке бажало передусім забезпечити свої національні права за влади іншого народу.
5 листопада УНРада видала програмний маніфест, у якому окреслила подальші завдання: свобода й рівність громадян перед законом, рівність виборчих прав, земельна реформа, восьмигодинний робочий день. Того ж дня було видано заклик до українських вояків. Досить швидко сформувався й уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким (у грудні його замінив С. Голубович). У складі уряду працювало 14 державних секретарств (міністерств), «портфелі» у яких були поділені між провідними українськими політичними силами. На місцях владу тримали громадські й міські комісари та прибічні ради, які обирали на народних зборах і вічах; у повітових містах обирали повітові національні ради. Місцеві чиновники залишалися на місцях, якщо присягали на вірність українській державі.
13 листопада 1918 р. УНРада проголосила утворення держави — Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) — і визначила її конституційні засади, прийнявши Тимчасовий Основний Закон. У цьому аналогу Конституції було стверджено: «В Народній Республіці не може бути суверена і підданих. Всі громадяни без різниці мови, віри, стану, статі є рівні, вільні». У новій державі було залишено старі австро-угорські закони, якщо вони не суперечили інтересам України: державні діячі Галичини розуміли, що швидко видати нові закони неможливо. Для оперативної роботи було створено Виділ УНРади, а самою радою керувала Президія, яку очолив Президент Є. Петрушевич. Протягом кількох місяців у ЗУНР активно тривала законотворчість: було прийнято закон про доповнення УНРади представниками від повітів і великих міст (15 листопада 1918 р.), про тимчасову адміністрацію (16 листопада), про недоторканість членів УНРади (4 січня 1919 р.), про основи шкільництва (13 лютого), про мови (15 лютого). 14 квітня 1919 р. розпочалася аграрна реформа: мали бути здійснені експропріація землі великих власників і наділення безземельних і малоземельних селян землею на підставі приватної власності. Було також прийнято закон про скликання Сейму як законодавчого органу ЗУНР: парламент повинен був складатися з 226 послів із найбільш чисельних націй, що населяли західноукраїнську республіку: української, польської, єврейської й німецької. Однак частина цих законів не була реалізована — одразу після проголошення української державності у Львові розпочалася війна.
Українсько-польські бої за Львів та Східну Галичину
Попри те що вже вранці 1 листопада Д. Вітовський рапортував К. Левицькому про взяття Львова, усіма важливими з військової точки зору пунктами галицької столиці українські загони не оволоділи. Головну мету своїх дій українці вбачали в нейтралізації австрійців, проте основна загроза виходила не від них. У місті діяла Львівська округа Польської організації військової, яка мала свої філії також у Станіславові, Бродах, Ярославі, Коломиї й підтримувала тісні зв’язки з Краковом. Також у Львові функціонували військові організації «Польський допоміжний корпус», «Польські кадри військові», активними були польські офіцери австро-угорської армії, члени парамілітарних організацій та студентська молодь. Увечері 31 жовтня діячі цих організацій обрали єдине командування для польських збройних загонів Львова, яке очолив капітан Ч. Мончинський. Коли ж стало відомо про виступ українців, Ч. Мончинський оголосив мобілізацію й наказав негайно підготуватися до оборони міста.
У день українського виступу — 1 листопада 1918 р. — пополудні почалося польське повстання у Львові. Його осередком стала міська школа ім. Конарського, але також польські пункти опору виникли в районі «Політехніки», Гицлевої гори, собору св. Юра, поштамту, Цитаделі, головного залізничного двірця (вокзалу). Усі польські політичні та громадські угруповання Львова об’єдналися й утворили Польський комітет народовий, який закликав поляків, що жили в місті, до зброї. Галицька столиця поділилася: західна та південно-західна частини були польськими, середмістя та східна частина — українськими. Оскільки жодна зі сторін не була впевнена в перемозі, одночасно з боями, коли 1 листопада до будинку Сейму прибула польська депутація, розпочалися переговори. На перемовах українська делегація, до складу якої входив, зокрема, Галицький митрополит Андрей (Шептицький), переконувала поляків визнати українську владу принаймні в частині Галичини, однак ті не погоджувалися. Неодноразово було укладено угоди про перемир’я.