Діти Дюни

Фарад’н стенув плечима. Чом би й ні? Саме для цього Тийк і привів старого. Чи не так? Фарад’на охопили сумніви, і він сказав:

— Ти справді онейромант-практик?

— Я прийшов сюди витлумачити ваш сон, вельможний пане.

Фарад’н знову стенув плечима. Ця постать у масці дратувала його, і він глянув на Тийканіка, що залишався на своєму місці, склавши руки і вдивляючись у фонтан.

— Тож ваш сон, — вів далі старий.

Фарад’н глибоко вдихнув і почав розповідати сон. Коли вже втягнувся, йому легше було говорити. Розказував про воду, що випливала з колодязя, про світи, у яких атоми танцювали в його голові, про змію, що перетворилася на піщаного черва та вибухнула в хмарі пилу. Кажучи про змію, здивовано зауважив, що це вимагало неабиякого зусилля. Його стримувала жахлива нехіть, і це його лютило.

Коли Фарад’н нарешті замовк, старий стояв мовчки. Чорна серпанкова маска легко рухалася разом із його диханням. Фарад’н чекав. І далі панувала тиша.

Тоді Фарад’н спитав:

— Ти збираєшся витлумачити мій сон?

— Я вже його витлумачив, — відповів той, а його голос, здавалося, йшов звідкись здалеку.

— Ну і? — Фарад’н помітив, що промовив це пискливо. Це підказало йому, яке напруження викликав у нього сон.

Попри те, старий і далі мовчав.

— Тож скажи мені! — у його інтонації відчувався виразний гнів.

— Я сказав, що витлумачив, — промовив старий. — Я не брався викладати вам своє тлумачення.

Це роздратувало навіть завжди незворушного Тийканіка, тож він опустив руки, стиснувши їх у кулаки.

— Що? — процідив він крізь зуби.

— Я не обіцяв розкривати вам своє тлумачення, — сказав старий.

— Ти хочеш вищої плати? — спитав Фарад’н.

— Я не просив плати, коли мене доставляли сюди. — Нотка холодної гордості в цій відповіді пом’якшила гнів Фарад’на. Хай там як, це відважний старий. Він повинен був знати, що непокора тягне за собою смерть.

— Дозвольте мені, мій принце, — озвався Тийканік, випередивши Фарад’на. І запитав: — Ти скажеш нам, чому не розкриєш свого тлумачення?

— Авжеж. Сон розповів мені, що пояснення цих речей не мало б сенсу.

Фарад’н не міг стриматися:

— Тобто ти хочеш сказати, що я вже знаю значення мого сну?

— Можливо, що й знаєте, мілорде, але не в цьому суть.

Тийканік рушив з місця і став позаду Фарад’на. Обидва глянули на старого.

— Поясни, — сказав Тийканік.

— Справді, — промовив Фарад’н.

— Якби я став говорити про ваш сон, пояснюючи ці справи води й пилу, змій і червів, аналізував атоми, які танцювали у вашій голові, як вони танцюють у моїй… ах, вельможний пане, мої слова лише спантеличили б вас, і ви вперто доводили б їхню незрозумілість.

— Боїшся, що твої слова можуть мене розгнівати? — зажадав Фарад’н.

— Мілорде! Ви вже розгнівані.

— Чи це тому, що ти нам не довіряєш? — спитав Тийканік.

— Це дуже близько до правди, мілорде. Я не довіряю жодному з вас із тієї простої причини, що ви й самі собі не довіряєте.