Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Катю охопив розпач, — у величезній, розпеченій під липневим сонцем, безлюдній і голодній Москві, в цій заставленій непотрібними речами, непровітреній кімнаті треба було почати жити, почати третє коло свого життя. Вона сіла на голий матрац і мовчки заплакала. Вона дуже стомилась і була голодна. Майбутні труднощі і складності здалися нездоланними для її невеличких сил. їй згадалась мила, прехороша, скособочена хатина коло школи, палісадник, пагористе поле за тином… Віник коло порога, діжка з водою в сінях, зеленувате світло крізь листя в віконці падає на дитячі зошити… Безтурботні, веселі діти, любимий хлопчик — Іван Гавриков…
«Чому не можна було там залишитись назавжди?»
Катя злізла з ліжка, щоб принести трохи води, розмочити суху булочку, привезену з Києва. Але навіть склянки не знайшлося, щоб почати жити! Катя вже сердито витерла очі й пішла до блідого чоловіка.
Тихенько постукавши, вона сказала тоненьким голосом:
— Пробачте, будь ласка, я вам усе заважаю…
Він повільно підійшов, відчинив двері і, ніби насилу розуміючи, пильно глянув на Катю.
— Пробачте, будь ласка, чи немає у вас склянки, мені хочеться пити.
— Мене звуть Маслов, товариш Маслов, — сказав він. — Яка вам потрібна склянка?
— Яка-небудь зайва…
— Добре…
Він пішов у глиб кімнати, залишивши двері відчиненими, і Катя побачила багато книжок на прогнутих полицях з неструганих дощок, розгорнені книжки й рукописи на письмовому столі, мізерне залізне ліжко, на якому теж валялися книжки, сміття на підлозі й пожовклі газети на вікнах. Маслов так само повільно повернувся до Каті й подав їй брудну склянку.
— Можете її взяти зовсім…
В кухні Катя насилу пробралась до раковини, з верхом заваленої сміттям, але вода йшла. Вимивши склянку, Катя з насолодою напилася і вернулась у свою кімнату. їй захотілось — перш ніж з’їсти булочку — відчинити вікна і хоч трохи помитися, але виявилось, що віддерти замазані рами не легко. Катя довго поралася, колупала, била ніжкою від стільця по шпінгалетах, голосно зітхала. На стукіт з’явився Маслов і деякий час вражено дивився на Катю.
— Навіщо вам відчиняти вікна?
— Тут можна задихнутися.
— Ви думаєте, вуличне повітря буде чистіше? Пил і сморід. По всіх дворах гниє… Не раджу. — Катя вислухала це, стоячи на підвіконнику, стиснула губи і знову взялася стукати ніжкою од стільця. — Припустимо, ви відчините, а на ніч знову доведеться зачиняти… Навіщо зайві зусилля…
Шпінгалет нарешті подався, Катя зіскочила з підвіконника, відчинила вікно й висунулась, жадібно вдихаючи вуличне повітря.
— Так, так, — задумливо промовив Маслов, — проблему міста ми не розв’язали. — Коліна його раптом здригнулись, підігнулись, він озирнувся, куди б сісти, і прихилився до одвірка, засунув великі пальці за шнурок, яким злегка підперезана була його полотняна несвіжа сорочка. — Розтав сніг, і вся грязь, сміття, собаче, котяче і навіть кінське падло залишилось на вулицях і по дворах… Дещо змило дощами, але це не розв’язання проблеми.
Катя перебила його:
— Скажіть, ванна у вас діє?
— Зовсім не знаю… Жив тут один час водопровідник, неділями вовтузився на кухні і в ванній — порядком особистої ініціативи, але пішов на фронт…
— Знаєте що, ви собі йдіть, — рішуче сказала Катя. — Я хоч трохи приберу кімнату, помиюсь і прийду до вас. По-перше, мені необхідно взнати різні адреси: я ж нічого не знаю в Москві… Ви мені допоможете, добре?
— Так, так, сьогодні неділя, я цілий день буду вдома…
Він повільно відхилився від одвірка і вийшов. Катя повернула за ним ключ у дверях. Треба було тільки розсердитись, і тоді діло закипить. Вона скинула кофточку й спідницю, щоб не забруднити їх, і почала боротьбу з пилом. Ганчір’я по різних ящиках було скільки завгодно. Риючись, Катя знайшла постільну білизну з своїми позначками, потім знайшла свої сорочки й панталони та кілька пар штопаних панчіх. «От золота людина Марія Кіндратівна, — зберегла такі безцінні речі… Покійна бабуся взагалі була злодійкувата й жадібна… Ну й нехай, — земля їй пером…»