Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Особнячок стояв кособокий, убогий, весь облуплений, і ніяких на ньому не було білих півколонок. Катя їх видумала. Два крайніх вікна на першому поверсі закриті зсередини газетними аркушами, решта такі забризкані сухими кружальцями грязі, що ясно: там ніхто не живе… В мезоніні, де була Дашина спальня, вибиті всі шибки.
Катя перейшла вулицю й постукала в парадні двері, на яких коричнева фарба відколупувалась цілими стружками. Катя довго постукувала, поки не помітила, що замість дверної ручки — діра, забита пилом. Тоді вона згадала, що на чорний хід треба пройти з провулка. Хвіртка була відчинена, і від неї через невеличкий двір, зарослий травою, вела ледве помітна стежка. Значить, тут все-таки жили.
Катя постукала в кухонні двері. Трохи згодом двері відчинив маленький чоловік, блідий, як папір, блондин, в окулярах, з великою скуйовдженою головою:
— Я ж кричу вам, що двері не замкнені. Чого вам треба?
— Пробачте, я хотіла спитати: чи тут ще живе Марія Кіндратівна, бабуся?
— Так, тут, — відповів він голосом, яким міркують про математичні формули. — Але вона померла…
— Померла! Коли?
— Якось недавно, точно не пам’ятаю…
— Що ж я тепер робитиму? — розгублено промовила Катя. — Моя квартира зайнята?
— Зовсім не знаю — ваша чи не ваша це квартира, але вона зайнята.
Він хотів був уже зачинити двері, але, бачачи, що у гарної жінки очі повні сліз, загаявся.
— Як це неприємно… Я прямо з вокзалу… Куди ж тепер подітися? Два роки не була в Москві, повернулась додому і от…
— Додому повернулися? — перепитав він здивовано. — В Москву?..
— Так. Я весь час жила на півдні, потім на Україні…
— Ви що — ненормальна?
— Ні… А чому? Хіба повернутися додому так дивно?
На виснаженому, паперовому обличчі цього чоловіка тонкі губи піднялися з одного кутка, кривлячи запалу щоку:
— Ви хіба не знаєте, що в Москві вмирають з голоду?
— Я чула, що з їдою погано… Але мені мало треба… Потім — це ж тимчасово… Коли дуже трудно «— краще бути вдома.
— Ви, власне, хто ж така?
— Я — вчителька, Рощина Катерина… Та я вам зараз покажу…
Катя зубами почала розв’язувати вузол на полотняній торбі. Дістала посвідчення Наркомосу.
— Я працювала до самої евакуації в Києві в російській школі для молодшого віку. Нарком зажадав, щоб я нізащо не залишалась при білих… Я б сама не залишилась… І дав ще цього листа до наркома Луначарського… Але він запечатаний…
Чоловік прочитав посвідку, прочитав адресу на конверті, — всі рухи у нього були уповільнені.
— Власне, кімната старої ніким не зайнята. Якщо вам неодмінно хочеться жити саме тут, — займайте. Хоч тут усе гниль і мотлох… В Москві можна знайти який хочете порожній особняк…
Він одступив і пропустив Катю в напівтемну кухню, завалену поламаними меблями. Він вказав на ключ від кімнати бабусі, що висів на цвяху в закопченому коридорчику, і повільно пішов у свою кімнату (в колишній кабінет Миколи Івановича). Катя насилу відчинила двері в душну кімнату з двома вікнами, заліпленими знадвору брудними кружальцями. Це була її спальня, і на тому самому місці стояло її ліжко, і так само на стіні висіла різьблена маленька шафка-аптечка з побляклим Алконостом і Сіріном на дверцятках, — з неї вона взяла тоді морфій. Покійна Марія Кіндратівна позносила сюди найкращі речі з усієї квартири, — дивани, крісла, етажерочки були накидані купою, поламані й укриті павутинням і пилом.