Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

Був і Персей, син Данаї[230], вершник пишноволосий, Не дотикався стопою щита, хоч той був під ногами, — Диво й оповідать, — загалом не тримався нічого, Так-то славетний Кульгавець долонями зладив той виріб /220/ З золота, а на ногах окрилені мав він сандалі, Через плече — перевішений меч із чорним руків’ям На мідносяйному поясі; мчав — як думка, стрімливо. Плечі йому голова окривала потвори Горгони[231]; А закривала її сумá — дивне диво для ока — З чистого срібла, і торочки розвівались-блищали — З золота вся. А на скронях героя — жахного Аїда Шапка, що ночі невидної млу у себе ввібрала. Сам же, — здавалось, чи то спішить, чи тікає од когось, — Син Данаїди, Персей, таки мчав, а його ті Горгони, /230/ Грізні, що й не сказати, страховиська наздоганяли, Щоб ухопить. Коли бігли по сталі блідо-зеленій, Лунко дзвенів-гримотів той щит, і ляскіт шалений Вуха глушив. А на поясáх — два змії злітали, Пащі туди-сюди повертаючи, з них миготливі Так і вистрілювали язики; скреготали зубами, Хижо довкіл поглядаючи. Дикий переляк різьбився На страхітлúвих лицях Горгон. А вище, над ними, — В битві зійшлися збройні мужі: одні завзялися Місто своє рятувать і батьків своїх, щоб одвернути /240/ Видиму смерть; у прах обернуть — запрагнули інші. Досить уже полягло; але більшість іще воювала. А на зубчатих вежах із міді — жінки поставали: Скрушно зойкали там і в розпачі дряпали лиця, Геть як живі, — так уміло славний Гефест зобразив їх. А сивочолі мужі, яких уже старість пригнула, Ставши гуртом перед брамами, руки здіймали до неба, — Слізно молили блаженних богів, щоб над їхніми дітьми Зглянулись; ті ж — боролися далі. За ними ж одразу — Синяві Кери: клацання білих зубів було чутно — /250/ Люті, жахні, кровожерні: хто впав — уже біля нього Спраглі крові, вони у плоть впивались зубами — Чорну крівцю пили. Хто перший їм попадався, Хай вже лежав, хай падав, поранений, в того вбивали Кігті довженні свої — й душа його йшла до Аїда, В Тартар[232] морозний. Вони ж, неситі крові людської, То полишали когось одного, то знов повертались — Вихором чорним крізь ревище бою, спраглі, кружляли. Перші — Клото і Лахéсіс[233], а з ними, хоча трохи менша, І не така вже богиня значна, не така вже велика, — /260/ Атропа, та серед них — видатніша і віком найстарша. Всі вони враз над одним полеглим стялися люто; Мов блискавиці жахні, їхні погляди перетинались, Потім у хід уже й кігті пішли, й хапкі їхні руки. Поряд стала Пітьмá — тінь Смерті, грізна, жахлива: Лиця — у бруді, бліді; від голоду — шкіра та кості. Пообпухалі коліна, а руки — одні страшні кігті, З носа — слизь огидна текла, а по щоках на землю Кров струмувала; у вищирі хижому над бойовищем Стала: на плечах — курява темним осіла покровом, /270/ Вогким од сліз. Обіч — місто; його обводили мури, А замикало — сім брам золотих; над ними — одвірки, Спаяні тісно. Ті, що жили тут, за танцем, на свята, Раді були: то дружину із гарноколісного воза Мужеві в дім вели — всюди співи лунали весільні[234], Сяяли ген вогні смолоскипів — несли їх служниці; Юне дівоцтво — спереду йшло у весільнім поході, Хори співучі — слідом ступали, весело, гучно: Ті — до сірінги[235] спів стосували: з уст пелюсткових Солодко пісня лилась — ген-ген озивалась луною; /280/ Ті — до формінги ніжну вели, зворушливу пісню. З другого боку — юнацтво ішло, наслухаючи флейту[236], — Теж, як у грі, танцювали й співали, а час од часу Кожен, флейтистові в лад, іще й, ідучи, сміявся, Так вони й рухались всі; у місті — гостини і танці, Й радощів різних ущерть. А верхівцí, перед містом, Гнали на конях стоймá. Орачі, десь одаль, орали Землю священну, поли хітонів своїх підібравши. Щедрим був урожай: одні — залізом стинали Колос, що до землі під зерном важким угинався, /290/ Мовби самої Деметри було це жниво добірне, Інші — в’язали нажате в снопи й на токах укладали; Ті — в руках із серпом стинали рясні виногрона, Інші — брали від збирачів і в короби клали Грона ті темні і золоті, на полях виноградних Плекані, сріблом витким — лозою обтяжені й листям; Ті — до кошів їх несли. Винограду ряди золотисті Сяяли обіч — Гефеста премудрого витвір чудовий. Всяк тут душею радів, лункій підспівував флейті. Лист шелестів тут, із срібла тички-підпірки бриніли, /300/ Чуючи китиць вагу — на сонці припалених ягід. Хто топтав грона[237], хто точив сік; змагалися — інші: Хто навкулачки, хто — в боротьбі. Ловці ж полювали На бистроногих зайців; попереду — пси два зубасті: Ті намагались втекти, а ці — здогнать намагались. Тут і візниці в поті чола у змагання вступили — Великотрудний спір почали, кому бути першим: Стоячи на колісниці розгонистій, сплетеній гарно, Віжки своїм рисакам попускали — і гримотіли Скріплені ладно вози й скреготали-зойкали осі. /310/ Як не змагались — перемогти не вдалося нікому: Так і неясно було, кому нагорода належить, А нагородою, змагу вінцем, був триніжок[238] великий, З золота, — твориво рук меткого на розум Гефеста. А круг щита Океан[239] повноводий гнав свої хвилі, Наче в обійми брав витвір чудовий, а трохи вище — Лебеді голос лункий подавали, уся їхня зграя, З вод у повітря злітаючи; обіч плюскались риби — Диво й для Зевса гулкогримучого, з чиєї волі Так-от, своїми долонями, випестив дивне те диво /320/ Славний умілець Гефест. Щитом тим легко змахнувши, Дужий син Зевса на колісницю свою двоколісну, Мов блискавичний вогонь егідодержавного Зевса, Миттю стрибнув; за ним — Іолай, завзятий візниця, Віжки узявши до рук, закругленим повозом правив. Близько до них підійшла ясноока богиня Афіна — Духу їм додаючи, звернулася словом крилатим: