Гра престолів

— Я молилася про це, — продовжила вона глухим голосом. — Пішла до септу і молилася сім разів до семи божих ликів, щоб Нед роздумався і лишив сина зі мною. Часом боги відповідають на молитви.

Джон не знав, що сказати.

— Ви не винуваті, — вичавив він з себе після ніякової мовчанки.

Тепер її очі, повні гіркої отрути, знайшли його.

— Збав мене од свого прощення, байстрюче.

Джон опустив очі. Вона колихала Бранову руку в своїх. Джон узяв іншу, стиснув пальці, схожі на пташині кісточки.

— Щасти тобі, — мовив він.

Вже коло дверей він почув, як його кличуть.

— Джоне, — мовила пані Кетлін. Він мав би не зважати й піти собі, але ж вона ніколи не кликала його на ім’я. Тому Джон повернувся і спіймав такий погляд, неначе вона вперше бачила його обличчя.

— Так? — перепитав хлопець.

— Це мало б статися з тобою, — мовила вона до нього, тоді відвернулася до Брана і стала плакати, уся здригаючись. Раніше Джон ніколи не бачив, щоб вона плакала.

Дорога надвір здалася дуже довгою. Там галасували, метушилися, накладали вози, виводили, сідлали та запрягали коней. Трохи засніжило, й усі прагнули якомога швидше вибратися на дорогу.

Робб вигукував накази на всі боки посеред цього безладу. Останнім часом він подорослішав, неначе падіння Брана та зневіра матері додали йому сили. Сірий Вітер був при боці.

— Тебе шукає дядько Бенджен, — мовив Робб до Джона. — Хотів виїхати ще годину тому.

— Та знаю, — відказав Джон. — Зараз уже.

Він роздивився навколо, на гамір і безлад.

— Виїхати важче, ніж я гадав.

— Та я бачу, — відповів Робб. Він мав сніг у волоссі, який танув від тепла тіла. — Ти бачив його?

Джон кивнув, не довіряючи голосові.

— Він не помре, — мовив Робб. — Я це знаю.

— Вас, Старків, убити важко, — погодився Джон глухо та стомлено. Похід до Брана забрав усі його сили.

Робб зрозумів, що з ним робиться якась халепа.

— Що моя матір?..

— Була… дуже ласкава до мене, — відповів Джон.

Роббові на вид полегшало, він посміхнувся.

— Коли побачимося наступного разу, ти будеш весь у чорному.

Джон вичавив усмішку у відповідь.

— Мені завжди пасував цей колір. Думаєш, скоро трапиться нагода?

— Скоро, — пообіцяв Робб. Він притягнув Джона до себе і міцно обійняв. — Бувай, Сніговію.

Джон обійняв його у відповідь.

— Бувай і ти, Старку. Подбай про Брана.

— Авжеж. — Вони розчепилися і ніяково зиркнули один на одного.

— Дядько Бенджен казали прислати тебе до стаєнь, щойно побачу, — нарешті мовив Робб.

— Я ще прощатимуся з однією людиною, — відповів Джон.

— Тоді я тебе не бачив, — вирішив Робб. Джон залишив його посеред снігу, возів, вовків та коней. Зброярня була поруч. Він забрав звідти свій пакунок і пішов накривним мостом до великого кам'янця.

Ар’я поралася у себе в кімнаті, набиваючи більшу за неї начищену залізодеревну скриню. Їй допомагала Німерія. Щойно Ар’я вказувала, вовчиця кидалася через кімнату, хапала в зуби якусь шовковину і тягла до хазяйки. Та коли вона унюхала Привида, то сіла на хвіст і гавкнула до нього.