Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

Веснянки яскраво проступили на блідому обличчі леді.

— Що саме вас цікавить? — спитала вона, нервово торкнувшись пальцями клавіш машинки.

— Ви були знайомі з ним, чи не так?

— Я вже сказала, що багато чим завдячую його доброті. Якщо мені пощастило підвестися з колін, то лише завдяки йому, бо саме він перейнявся моєю нещасною долею.

— Ви з ним листувалися?

Леді зиркнула на мене, і в її карих очах блиснув вогник гніву.

— Чому це вас цікавить? — різко запитала вона.

— Просто я хочу запобігти скандалові. Поговорімо про це краще тут, інакше ситуація вийде з-під нашої влади.

Вона замовкла і ще більше зблідла. Потім поглянула на мене й сказала роздратованим, зухвалим голосом:

— Гаразд, згода. Що ви хочете знати?

— Чи листувалися ви з сером Чарльзом?

— Так, я написала йому раз чи двічі, — подякувала за люб’язність і чуйність.

— Ви пам’ятаєте, коли писали ці листи?

— Ні.

— А ви зустрічалися з ним коли-небудь?

— Раз чи двічі, коли він приїздив до Кумбі-Тресі. Він був дуже скромний і не любив хвалитися своїми добрими вчинками.

— Ви нечасто з ним бачилися, нечасто листувалися, і все ж він так багато знав про ваші справи, що навіть допомагав вам, як же це так?

Вона не вагаючись відповіла на моє запитання:

— Мені допомагали й інші джентльмени, що знали мою сумну історію. Один з них — містер Степлтон, сусід і близький друг сера Чарльза. Він був дуже ласкавий до мене, і сер Чарльз саме від нього довідався про мою біду.

Я вже знав, що сер Чарльз Баскервіль доручав Степлтонові вести деякі свої справи, отож пояснення леді видалося мені правдивим.

— Чи просили ви сера Чарльза про побачення? — питав я далі.

Місіс Лайонс знову спалахнула гнівом.

— Це запитання я вважаю за недоречне, сер.

— Пробачте, мадам, але я мушу його повторити.

— Тоді я відповім: звичайно ж, ні.

— Навіть у день смерті сера Чарльза?

На мить рум’янець зник із її щік, і я побачив перед собою мертвотно-бліде обличчя. Сухі вуста здригнулись, і я радше побачив, ніж почув:

— Ні.

— Вас, певно, зраджує пам’ять, — мовив я. — Я можу навіть нагадати одне речення з вашого листа. В ньому йшлося: «Благаю, благаю вас, як справжнього джентльмена, спаліть цей лист і вийдіть до хвіртки о десятій годині».

Мені здалося, що леді от-от знепритомніє, проте вона величезним зусиллям волі опанувала себе.

— Виходить, у світі немає справжніх джентльменів? — видихнула вона.

— Ви несправедливі до сера Чарльза. Ваш лист він спалив. Але іноді можна прочитати й спалений лист. Тепер ви признаєтеся, що писали тоді йому?

— Так, писала! — вигукнула вона, вкладаючи в ці слова всю свою душу. — Писала. Навіщо заперечувати? Мені нема чого соромитись цього листа. Я хотіла, щоб він мені допоміг. Я була певна, що коли він мене вислухає, то допоможе, отож і просила зустрітися зі мною.

— Але чому такої пізньої години?

— Бо я пізно дізналася, що наступного дня він виїздить до Лондона, — можливо, на кілька місяців. А раніше прийти я не могла — на те були свої причини.