Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— І що ж це вам дало?

— Нічого, сер, анічогісінько. Я гордий із того, що не маю власного інтересу в цих справах. Я лише виконую свій обов’язок перед громадою. Нема сумніву, що цієї ночі селяни з Фернворсі спалять на вогнищі моє опудало. Останнього разу, коли таке було, я сказав поліції, щоб вони заборонили ті їхні вистави. Але поліція в нашому графстві ні до чого не здатна, сер, — не може надати мені навіть того захисту, якого я сподіваюся! Стривайте-но, справа «Френкленд проти поліції» приверне до себе увагу нашої публіки. Я вже казав у поліції, що вони пошкодують, що так обходяться зі мною, і слова мої вже справдились.

— Тобто як? — спитав я.

Старий кинув на мене вельми промовистий погляд.

— Їм кортить дізнатися дещо з того, що мені відомо, та я нізащо не допомагатиму цим негідникам!

Я давно шукав нагоди здихатися старого балакуна, але останні його слова мене насторожили. Я добре знав норовисту вдачу цього гріховоди: варто було хоч трохи зацікавитися його словами, як він замовкав.

— Знову, напевно, браконьєрство? — байдуже спитав я.

— Е, ні, братику, тут дещо серйозніше! Ви чули про того каторжанина на болотах?

Я отетерів.

— Отже, ви знаєте, де він переховується? — спитав я.

— Достеменного місця, може, й не знаю, а навести поліцію на його слід можу. Невже вам не спадало на думку, що спіймати його ми зможемо тільки тоді, коли знайдемо того, хто носить йому харчі?

Все це було таке близьке до правди, що мені стало ніяково.

— Звичайно, — мовив я, — але звідки ви знаєте, що він досі переховується на болотах?

— Знаю, бо на власні очі бачив того, хто носить йому їсти.

Від думки про Берімора в мене тьохнуло серце. Якщо він

потрапить до рук цього розлюченого, пронозуватого дідка, йому буде непереливки. Але наступне Френклендове зауваження скинуло тягар з моїх пліч.

— Вас, напевно, здивує, що їжу йому носить дитина! Я бачу її щодня крізь підзорну трубу, яка в мене на даху. Дитина ця ходить тим самим шляхом, тієї самої години, — до кого ж вона ходить, як не до каторжанина?

Нарешті щастя усміхнулося мені! Але я й знаку не подав, що мені це цікаво. Дитина! Берімор казав, що нашому незнайомцеві носить харчі якийсь хлоп’як. Отже, Френкленд натрапив на його слід, а не на слід каторжанина. Якби я міг розпитати його, це врятувало б мене від довгих, стомливих пошуків. Але моїми козирями, як і раніше, зоставались недовіра і байдужість.

— А мені здається, що це синок якогось тутешнього вівчаря. Мабуть, носить батькові обід.

Найменша моя спроба щось заперечити ще дужче розлютила старого. Його очі люто блиснули, бакенбарди наїжачились.

— Справді, сер? — мовив він, простягши руку в бік широких болотяних просторів. — А гранітний стовп ви бачите? А низенький пагорб позаду, що поріс терном? Там найбільше кам’яних брил на всьому тому болоті. Що в такій місцині робити вівчареві? Ваша думка, сер, просто-таки наївна!

Я покірно погодився, що не взяв до уваги цих фактів. Моя покора йому сподобалась, і він провадив далі: