Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— Ваша правда, — сказав сер Генрі. — Гаразд, Беріморе...

— Хай Бог благословить вас, сер. Я вам такий вдячний! Якщо його знову спіймають, це дуже засмутить мою бідолашну дружину.

— То виходить, що ми покриваємо злочинця, Ватсоне? Але після того, що ми почули, я просто не зможу його виказати. Гаразд, на цьому скінчимо. Можете йти, Беріморе.

Пробурмотівши кілька слів подяки, ключник обернувся, щоб іти, але раптом нерішуче зупинився:

— Ви так ласкаво повелися зі мною, сер, що я хотів би якось віддячити вам. Я дещо знаю, сер Генрі... Може, даремно я мовчав так довго, але це стало відомо, коли слідство вже закінчилося. Я нікому не прохопився про це ані слова. Це стосується смерті бідолашного сера Чарльза.

Ми з баронетом скочили на ноги.

— Ви знаєте, як він помер?!

— Ні, сер, не знаю.

— Тоді що ж?

— Я знаю, чому він стояв тоді біля хвіртки. Він мав побачення з жінкою.

— Побачення з жінкою? Він?

— Так, сер.

— І хто ж ця жінка?

— Я не знаю, як її звуть, сер, але скажу її ініціали: «Л.Л.».

— Звідки ви це знаєте, Беріморе?

— Того ранку, сер Генрі, ваш дядько одержав лист. Він звичайно отримував багато листів, бо був чуйною людиною; до нього кожен звертавсь зі своєю бідою. Але того ранку надійшов тільки один лист, отож я й запам’ятав його. Він був із Кумбі-Тресі, а адресу було написано жіночою рукою.

— Далі?

— Я не згадав би, сер, про цей лист, якби не моя дружина. Кілька тижнів тому вона прибирала кабінет сера Чарльза — після його смерті там ніхто нічого не чіпав — і знайшла за ґратцями каміна аркуш обгорілого паперу. Більша частина того аркуша перетворилася на попіл, але один краєчок уцілів, і написане ще можна було розібрати, хоча чорнило посіріло, а папір почорнів. То було, напевно, закінчення. Там було написано: «Благаю, благаю вас, як справжнього джентльмена, спаліть цей лист і вийдіть до хвіртки о десятій годині». Внизу були ініціали: «Л.Л.».

— Ви зберегли цей аркуш?

— Ні, сер, він розсипався, коли я його взяв.

— А чи одержував сер Чарльз раніше листи, написані тією самою рукою?

— Я не звертав уваги, сер. Я лише тому запам’ятав цей лист, що того дня він був єдиний.

— І ви не знаєте, що це за «Л.Л.»?

— Ні, сер. І гадки не маю. Але якби ми розшукали цю леді, то дізналися б багато чого про смерть сера Чарльза.

— Не розумію, Беріморе, як ви могли приховувати такі важливі відомості?

— Бачте, сер, одразу після того в нас самих трапилася біда. І до того ж, сер, ми обоє так любили сера Чарльза, ніколи не забували, який він був ласкавий до нас. Ворушити минуле нашого бідолашного хазяїна... це все одно йому не допомогло б. А коли до цього причетна жінка, слід діяти надто обережно. Навіть най— мудріші з людей...

— То, по-вашому, це могло зашкодити його репутації?

— Так, сер, я вирішив, що до добра це не доведе. Але ви були такі ласкаві до нас, що не я схотів од вас це приховувати

— Гаразд, Беріморе, йдіть собі.

Ключник пішов, і сер Генрі обернувся до мене:

— Ну, Ватсоне, що ви скажете про цей новий промінець світла?

— Хіба те, що він ще більше згустив темряву.