Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Полум’я пойняло смоляні бочки мигцем, загуло, завило, облизало чорнісіньке небо, сполохало птаство, і гайвороння, зачувши близьку поживу війни, закружляло над хистким стовпом вогню.

Хвигура палала, і на тому вартова служба біля неї кінчалась, а тим трьом козакам уже треба було поспішати до рідної неньки, до далекої за порогами Січі.

І Пилип, і старий Гордієнко, і той рудий довгаль, вони вже кинулись до стриножених коней, що попаски ходили поблизу.

Заходились кульбачити й своїх Мамай з товаришами.

Явдоха, неня, похапцем пакувала харчі й куховарський припас.

Михайлик помагав їй.

А Пилип-з-Конопель, підступивши на мить до Козака, спитав:

— Хто з ким воює?

— Самозваний гетьман Гордій Пихатий, — відповів Мамай, і його висока ліва брова піднялася ще вище, і ворухнувся, розпушившись, вус, і проти полум’я хвигури він здавався рудим, аж червоним. — Воює гетьман Однокрил.

— Але з ким?

— З нами. З ним і з ним. І з нею, з ковалевою матінкою. З тобою, хлопче. З Україною.

— Порушив-таки присягу, — сердито буркнула Явдоха.

— Яку присягу? — запитав Пилип.

— Переяславську, — сказав Михайлик.

— Порушив, сучого сина стерво! — І Мамай потяг з люльки, але вона, гаспидська, погасла, заярився, люто блимнув оком, а ми подумали: ніхто ж не чекав у цім сюжеті ні війни, ні крові, бо ж багнулась повість весела й легка, як же воно піде все тепер, коли, як і завше зненацька, грянула війна?

Щось дотепне й кумедне — на трагічному тлі чергової війни? Щось веселе в хвилину жалоби? Жарти — в травах, забризканих кров’ю?

Хай і так…

Саме так.

Тарас Григорович Шевченко говорив же колись про неприторенну вдачу своїх земляків, бо ж не можуть вони не прогаптувати порою й найсуворішу матерію бодай ледве помітним жартом: «Земляк мій часом, — мимоволі, звісно, і в потрясаючий фінал „Гамлета“ абощо… вкине таке слівце, що й крізь сльози всміхнешся…»

І оцей сміх крізь сльози — в горі, в лихолітті, сміх, що від нього легше дихати в лиху годину, легше боронитись від нападників, жарт, і дотеп, і кепкування з ворога, і регіт, коли б’ють лихом об землю, коли й саме лихо сміється, завжди і всюди сміх: і веселий і гіркий, добродушний чи їдовитий, але сміх, але жарт — навіть у горі, — і саме це на протязі століть ставало в житті України чи не головною прикметою її національного характеру? Тож і тепер нам не буде, може, великого гріха показати щось химерне, дотепне на трагічному тлі чергової війни, що початку її ми з вами не ждали в цю мить…

— Еге ж, — задумливо говорив Мамай французові, — кривоприсяжець-гетьман вирушив-таки проти народу.

— З яким же військом? — питав Пилип.

— З найманим, парубче.

— Хто ж там у нього?

— Крім українців, збитих з пантелику гидкою балаканиною, там і пани-ляшки з татарами, угри й серби з хорватами, німецьке рейтарство, що, як стара повія, продається кожному…

— Хто тільки добре платить… — додав француз, який уже і тоді чудово знав, що таке німецька вояччина.

Вони хутенько впоралися з кіньми.

Студений вітер подихнув зненацька, і стало зимно, а може, дрижаків хапали всі од напруження, що мирних людей охопило, як тільки спалахнув на дальній вежі вогонь небезпеки.

Коли прийшла пора рушати, Мамай спитав:

— Ти — небіж де Боплана?

— Син його сестри.

— Рушаючи звідси в Париж, Боплан обіцяв повернутись на Вкраїну… років через три.