Над планетою — «Левіафан»
- Автор: Бедзик Юрий Дмитриевич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над планетою — «Левіафан»». Краткое содержание книги:
Пригоди Ріхтера, складні перипетії його особистого життя, пошуки шляхів до правди й становлять динамічне тло цієї повісті.
— Не стріляйте! — кричить нажахано Ріхтер і в ту ж мить прокидається з дрімоти.
Боже, він заснув? Заколисаний гуркотом моторів. Змучений дорогою. І за кілька хвилин пережив стільки неймовірних пригод. Росана і Крижанич вибачливо посміхаються до нього. Літні інженери трохи насторожено повертають голови: в одного лізуть на лоба сиві волохаті брови, мов пухнасті гусениці, в другого швидко кліпають вії, наливаються сміхом булькаті очі.
Вони й гадки не мають, якої подорожі зазнав уві сні німецький інженер Пауль Ріхтер. І не знатимуть про це ще довго-довго, аж поки одного дня світ не почує про сміливий проект побудови «Левіафана» і на стапелях компанії Кірхенбома не піднімуться перші стрингери й шпангоути майбутнього корабля-велетня.
Машина швидко йшла на зниження. Повітря тиснуло на барабанні перетинки, земля широко розкрила обійми, понеслася назустріч літаку. Червоні ангари побігли перед вікнами кабіни. Шугнули крилами повітряні лайнери. Шасі вдарилось об бетон, корпус струснувся, заревіли мотори, і враз пасажирів охопив плавкий, рівний рух. «Людина всемогутня, — посміхнувся Ріхтер, відчуваючи мимовільну насолоду від плавкого приземлення, — але як неекономно, як щедро розтрачує вона свій рух. Чому птах може сідати й підніматися майже без розгону, на найменшому клаптику землі? Чому літальні апарати повинні обов'язково пожирати відстань, яка зв'язує їх і обмежує?»
— Ви думаєте продовжувати подорож? — спитала його Танка Крижанич, підводячись від постелі Росани.
— Здається, я тільки починаю, її.
— По вас видно, пане Ріхтер. Але, на жаль, всі подорожі мають свій кінець.
Як підкреслено чемно вона назвала його «паном»! Щось було навіть образливе в цьому, чуже, холоднувате. Ріхтер зміряв поглядом її худеньку постать і раптом пожалкував, що він не один з тих її колег, до яких вона так щиро й невимушено зверталася теплим, лагідним словом «товариш». Літні «товариші» вже були на землі. Двоє санітарів виносили Росану. Перед літаком юрмилися люди.
Стрункі, високі негри у військових френчах стримують натовп, який вирує й шумить голосами, тягнеться стурбованими поглядами до носилок. Це зустріч Росани Подестри справжній тріумф молодої жінки, про поранення якої вже знає вся столиця.
А ти, Пауль, і не здогадувався, з ким маєш справу Гарна італійка належить до великих світу цього, вона скоро забуде скромного німецького інженера і про ту лісову пригоду забуде, хіба що рана дошкулятиме їй.
Ріхтер ішов зі своєю невеличкою валізкою слідом за санітарами, поруч нього крокувала втомлено Танка, літні інженери несли важкі пакунки. Натовп стояв тісними шпалерами вздовж всієї дороги від літака до аеропорту, люди вимахували маленькими жовто-червоними прапорцями, привітно й стурбовано проводжали кортеж з пораненою Росаною.
— Її люблять тут, як героїню, — каже Танка до Ріхтера, дивлячись на темно-русяву голову Росани, що мірно погойдується на білій подушці.
Президента не було вдома, він приймав відповідальних іноземних гостей у своїй офіціальній службовій резиденції. Ріхтер уже знав, що старий Подестра належав до числа президентів-трударів і в силу свого виховання та особливого душевного складу прагнув щоденною працею віддячити країні за виявлену до нього високу довіру.
Гостям відвели окремі покої — по дві кімнати, в густому, запашному саду, що тягнувся вітами дерев у широкі, прикриті шторами вікна. Опинившись на самоті в милій, затишній оселі, Ріхтер відчув себе якось незручно і ніби чимось винним перед її господарями. Можливо, його все ще ятрило коротке, ніби жартома висловлене прохання Росани і ота його безпомічна відповідь: «Я людина практична і нічим не можу зарадити вам». Власне, вона й не чекала від нього іншої відповіді, слова були промовлені мимохідь, без особливого натиску, і все ж таки Ріхтер не міг викреслити їх з пам'яті. Очевидно, в цій країні всі жили бажанням руху, вся Африка вимагала руху, поступу, пробудження, їй потрібні були аеродроми, мости, залізниці, нові інститути й нові школи. Їй потрібні були нові грандіозні заводи… До речі, Ганка Крижанич саме й прилетіла сюди для того, щоб узгодити свій проект хімічного велетня. Вона не сказала: «Я нічим не можу допомогти вам…»