Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Юра визирає у вікно. Господи! Ну, звичайно ж! I луна, і висота, і спокійно, і сіяє… От тобі й Біла Церква! Чи ж міг Юра коли подумати?.. Юра визирає ще. Навпроти вікон — сквер, далі міський сад, а ще далі величезний парк графині Браиіцької, Олександрія[71]. Певна ж річ! Оце ж вони й були «пышных гетманов сады». А старий палац був там, де зараз костьол, це ж і Сьомка сказав…
— Мамо! — схвильовано запитує Юра. — То все правда, що Пушкін про Білу Церкву написав?
— Правда, Юрок, правда, — каже мама.
— І Мазепа був, і Кочубей?
— Ну, аякже!
— І Пушкін був з ними знайомий?
Мама сміється:
— Пушкін жив уже після того, як померли Мазепа і Кочубей.
— Як же він знав, що було до того, як він сам народився?
— Йому розповіли старші люди.
А звідки ж вони могли знати не тільки те, що було, а й те, що Кочубей тільки думав, сидівши зовсім один, ще й у замкнутій вежі?
— Цього ніхто не знав.
— Значить, Пушкін бреше і все це неправда?
— Ні, правда. Але це — художня правда.
— А що таке художня правда?
Батько відштовхує від себе задачник, шпурляє олівець і гримить, всміхаючись у бороду:
— Ти ще оболтус! Ти ще не зможеш цього зрозуміти. От виростеш, зробишся письменником, тоді й розберешся, що воно таке.
— Добре, — каже Юра. — Це як Пушкін?
Справді. На світі стільки невідомого. І ніхто нічого не знає. Дорослі здебільшого тільки прикидаються, що знають. А насправді за кожною справкою біжать до шафи і виймають енциклопедію. Все зрозуміло тільки з книжок. І все знають тільки ті, що книжки пишуть… Юра дивиться на маму знов:
— А письменники — як, спеціально родяться чи ними можна зробитися?
— Можна зробитися, — відповідає мама.
— Але треба бути талановитим, — відгукується папа.
— А я талановитий?
— Талановитий! — голубить мама Юрину голову і всміхається.
Тоді все ясно. Письменником тоді варто стати. Знати все! Це спокусливо. Вуха в Юри спалахують. Добре, він зробиться письменником. І напише багато-багато книжок. І про те, що він сам знатиме, і про те, чого розпитається в старших людей. І взагалі — про все. Художню правду. Що ж до Казимирки з Федьком, то це їм так не минеться! Сьомка обіцяв підговорити ще двох хлопців — сина кухаря і сина фельдшера — Васька і Васюту. Вчотирьох вони нападуть на Казимирку з Федьком, намнуть їм боки і відберуть зовсім череп Кочубея. Відібрати череп Кочубея конче потрібно. Без черепа Кочубея і жити не варто.
Кухарів Васько та фельдшерів Васюта згоду дали охоче. Кочубеїв череп їх не дуже зворушував, але ж Казимирка з Федьком і їм в'їлися в печінки — з-за свого паркана вони закидали грудками кожного, хто не міг їм зразу ж набити пики. Васько з Васютою переказали через Сьомку, що треба наперед зустрітися і обговорити план нападу на ворогів.
Зустріч відбулася коло греблі під млином.
Тепер уже путь на волю була Юрі відома: в найдальший закутень саду, на стару грушу, тоді на гілляку — і вулиця…
Назустріч Юрі і Сьомці з старого жорна біля самої води зводиться двоє хлопчаків. Васько — стрункий і чорнявий, Васюта — присадкуватий і блондин. Кожному з них на рік більше, як Юрі або Сьомці. То й добре! Хай тепер начуваються Казимирка з Федьком! Юра простує до нових знайомих широкими кроками і несе перед собою правицю, простягнуту для дружнього потиску. Васько і Васюта ліньки виймають і свої з глибоких кишень.
Але враз Васько непевно затримує свою.
— Рудий… — скептично спльовує він набік.
— Ги!.. — розчаровано погоджується й Васюта. — Рыжий, красный, человек опасный…
Юрі на очі навертаються сльози. Всім заважає, що він рудий! Ну, що це таке, справді!
— Так будемо бити Казимирку з Федьком? — поспішає запитати Сьомка, замазуючи незручність і почуваючи себе винним за дефекти Юриної вроди.
Але Васько з Васютою вже цього не чують. Вони хитро переморгуються.
— Його батько… — пирхає Васюта, — такий же… рудий… як огонь… а борода… немов віник… Ги!..
Зелені кола враз зринають перед Юриним поглядом. Він враз втрачає зір, він враз нічого не бачить, тільки Васюту. І нічого вже він не чує. Бо взагалі вже більше нічого й нема. Юра розмахується і з усієї сили затоплює Васюті в пику так, що Васюта падає, і Юра, не встоявши на ногах, за ним падає теж. Тої ж секунди він відчуває, що на нього зверху впав ще хтось і, вхопивши його за чуприну, товче носом в пісок. Потім зверху плигає ще хтось — і дихати стає майже неможливо. Тоді Юра починає пацати ногами в кого попало і куди попало.
70
Луна спокойно с высоты Над Белой Церковью сияет,— уривок із поеми О. С. Пушкіна «Полтава».
71
… парк графині Браніцької, Олександрія. — Йдеться про видатну пам'ятку садово-паркової архітектури кінця XVIII ст. «Олександрію», названу ім'ям колишньої власниці дендропарку Олександри Браніцької. Парк було створено руками кріпаків. На території «Олександрії» органічно поєднуються природні пейзажі з численними архітектурними спорудами.