Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
— Ні. Тут живе лише Каприкорн зі своїми підручними, — прошепотів у відповідь Вогнерукий. — А також жінки, які варять їсти, перуть і роблять їм таку іншу хатню роботу.
— Таку іншу хатню роботу… — повторила Елінор. — Що ж, чудово! — Вона з відразою фиркнула. — Цей Каприкорн викликає в мене чимдалі більшу симпатію. Гаразд, пора завершувати цю справу. Бо я вже хочу додому — до моїх книжок, до пристойного освітлення й чашечки кави.
— Справді? А я думав, ви трохи знудилися за пригодами.
«Якби Ґвін умів розмовляти, — подумала Меґі, — то мав би такий самий голос, як у Вогнерукого».
— Мені більше до вподоби пригоди при сонячному світлі! — різко відповіла Елінор. — Боже, як же я ненавиджу цю темряву! Якщо ми просидимо тут до світанку, мої книжки вкриються пліснявою, і Мортимер навіть не встигне дати їм лад. Меґі, відкрий багажника й візьми пакунка. Ти знаєш, де він.
Меґі кивнула головою і вже хотіла було відчинити дверцята, аж раптом її засліпило яскраве світло. Хтось — розгледіти обличчя людини не можна було — стояв біля дверцят з боку водія й світив кишеньковим ліхтариком у салон машини. Потім грубо постукав ним у шибку.
Від переляку Елінор так здригнулася, що вдарилась коліном об кермо, однак відразу опанувала себе. Лайнувшись, вона потерла забите коліно й опустила шибку.
— Що це означає? — гримнула Елінор на незнайомця. — Хочете налякати нас до смерті? Якщо вештатись тут потемки, то можна й під колеса попасти.
У відповідь чоловік стромив у опущене вікно цівку рушниці й сказав:
— Тут приватна власність!
Меґі здалося, що це той самий котячий голос, який минулої ночі вона чула в тітчиній бібліотеці.
— І якщо поночі кататися по приватній власності, то можна й під кулю попасти! — додав незнайомець.
— Зараз я все поясню! — Вогнерукий перехилився через плече Елінор.
— О, ти диви! Вогнерукий! — Незнайомець забрав рушницю. — Чого це ти серед ночі сюди припхався?
Елінор обернулася й зміряла Вогнерукого вкрай недовірливим поглядом.
— Ніколи б не подумала, що ви запанібрата з оцим… нібито дияволом! — процідила вона.
Та Вогнерукий уже вийшов з машини. Меґі також видалося дивним те, як довірчо ці двоє заходилися перешіптуватись. Вона ще добре пам’ятала, що Вогнерукий розповідав про людей Каприкорна. Як же він міг розмовляти отак з одним із них?! Меґі нашорошила вуха, але з їхньої розмови не могла розчути жодного слова. Зрозуміла лише одне: Вогнерукий називав незнайомця Бастою.
— Щось мені все це не до вподоби! — стиха промовила Елінор. — Ти лишень поглянь на них! Шепочуться один з одним так, неначе наш приятель, оцей сірникоїд, почувається тут, як у себе вдома!
— Мабуть, знає, що йому нічого не зроблять, адже ми привезли книжку! — так само тихо відповіла Меґі, не спускаючи з тих двох очей.
З незнайомцем були дві вівчарки. Вони обнюхували Вогнерукого й, крутячи хвостами, тицялися мордами йому в бік.
— Чи ти бачиш? — прошипіла Елінор. — Навіть кляті собаки поводяться з ним, як із давнім знайомим. А що, коли…
Не встигла вона доказати, як Баста відчинив дверцята з боку водія і звелів:
— Вилазьте!
Елінор знехотя виставила ноги з машини. Меґі теж вийшла й стала поруч із тіткою. Серце в неї мало не вискакувало з грудей. Вона зроду ще не бачила чоловіка з рушницею. Лише в телепередачах, але не в житті.
— Послухайте, мені ваш тон не подобається! — напустилася Елінор на Басту. — Позаду в нас стомлива дорога, ми приїхали в цю глухомань лише задля того, щоб передати вашому шефові — чи босу, чи як там ви називаєте його ще — те, що він уже давно хоче мати. Отож поводьтеся як слід!
Баста зміряв Елінор таким зневажливим поглядом, що та лише мовчки хапнула ротом повітря, а Меґі мимоволі стисла її долоню.
— Де ти її взяв? — запитав Баста, обертаючись до Вогнерукого, який стояв з такою байдужою міною, немовби все це його анітрохи не стосувалося.
— Це господиня отого будинку, ти ж бо знаєш. — Вогнерукий розмовляв стишеним голосом, проте Меґі все зрозуміла. — Я не хотів везти її сюди, але ж вона така вперта!
— Уявляю собі! — Баста окинув поглядом Елінор ще раз, тоді подивився на Меґі. — А це, виходить, доця Чарівновустого, еге? Щось не дуже на нього схожа.
— Де мій батько? — запитала Меґі. — Як він почувається?
Це були перші слова, які вона спромоглася вимовити. Голос у неї лунав хрипко, так ніби вона вже давно взагалі не розмовляла.
— О, почувається він непогано, — відповів Баста, зиркнувши на Вогнерукого. — Хоча тепер його краще називати Кам'яноустим, ніж Чарівновустим. Бо від нього й слова не почуєш…