Чорнильне серце
- Автор: Функе Корнелия
- Серия: Tintenwelt-Trilogie #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-065-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чорнильне серце». Краткое содержание книги:
Невдовзі таємницю Мо розкрито. Він, виявляється, має надзвичайний дар — втілювати в життя історії, оживлювати їхніх героїв. Чимало років назад він випадково вичитав з книжки у наш світ бездушного злочинця. І от тепер цей злодій полює на Мо та його рідкісний талант.
Меґі поринає у карколомні пригоди, в яких уявне переплітається зі справжнім. І тепер саме від неї залежить, як завершиться історія, що полонила їх усіх.
— Яких історій? — перебила його Меґі, хоча слухати їх, власне, й не збиралася.
— Страшних, — відповів Вогнерукий. — Люди тут забобонні, як і скрізь. Найбільше вони люблять слухати історію про диявола, що власною персоною нібито живе отам, за пагорбом.
Меґі була сердита сама на себе, а проте відвести погляд від темної верхівки пагорба не могла.
— А Мо каже, що диявола придумали люди, — мовила вона.
— Може, й так. — Вогнерукий знову скривив губи в загадковій усмішці. — Але ти хотіла знати, про що тут розповідають. Кажуть, що чоловіків з цього села не бере жодна куля, що вони вміють проходити крізь стіну й що тієї ночі, коли сходить новий місяць, вони щоразу десь викрадають і приводять до Каприкорна трьох хлопчиків, яких той потім учить грабувати, палити й убивати.
— Господи, хто ж усе це вигадав? Місцеві люди чи сам Каприкорн? — Елінор, вдивляючись у темряву, нахилилася низько над кермом.
Дорога була вся у вибоїнах, і, щоб не вскочити в котрусь із них, Елінор їхала дуже повільно.
— І вони, й він. — Вогнерукий відкинувся на сидінні й дав Ґвінові гризти свої нігті. — Каприкорн винагороджує кожного, хто придумає якусь нову історію. В цю гру не грає лиш один чоловік — Баста. Цей і сам такий забобонний, що як уздріє чорного кота, то обходить його десятою дорогою.
Баста… Меґі пригадала це ім’я, та не встигла вона поцікавитися, хто ж той чоловік, як Вогнерукий уже розповідав далі. Це йому, схоже, подобалося.
— О, мало не забув! Певна річ, у всіх, хто живе в цьому триклятому селі, лихе око, навіть у жінок.
— Лихе око? — Меґі обернулася до Вогнерукого.
— Атож. Зиркне один раз — і ти смертельно хвора. А днів за три, не більше, вже й дуба вріжеш.
— І хто тільки в таке вірить?! — промурмотіла Меґі й перевела погляд знов на дорогу.
— Тільки дурні. — Елінор знов натисла на гальмо.
Машина ковзнула по гравію. Перед ними був місток, про який згадував Вогнерукий. У світлі від фар тьмяно полискувало сіре каміння, і провалля попереду здавалося бездонним.
— Далі, далі! — нетерпляче квапив Вогнерукий. — Місток витримає, хоч на вигляд він і не дуже надійний!
— На вигляд він такий, нібито його будували ще стародавні римляни, — пробурмотіла Елінор. — До того ж не для машин, а для віслюків.
І все ж вона рушила. Меґі замружилась і розплющила очі аж тоді, як почула, що під колесами знову зарипів гравій.
— А Каприкорн про цей місток дуже високої думки, — стиха промовив Вогнерукий. — Досить одного добре озброєного чоловіка, і через місток уже ніхто не проїде. Але варту тут виставляють, на щастя, не щоночі.
— Вогнерукий… — Меґі нерішуче повернула голову назад, поки авто натужно виїздило на останній пагорб. — А що ми скажемо, коли нас запитають, як ми знайшли це село? Адже тобі запевне буде непереливки, якщо Каприкорн довідається, що дорогу нам показав ти, чи не так?
— Звичайно, так, — пробурмотів Вогнерукий, не дивлячись на дівчинку. — Але ж ми, зрештою, веземо йому книжку.
Він упіймав Ґвіна, який тим часом переліз на спинку заднього сидіння, взяв його так, щоб той не зміг гризнути йому руку, і шматочком хліба заманив до заплічника. Відколи надворі стемніло, Ґвін поводився неспокійно. Йому кортіло на полювання.
Вони виїхали на гребінь пагорба. Світ довкола ніби зник, канув у ніч. Проте неподалік у темряві проступало кілька блідих чотирикутників. То світилися вікна.
— Ось воно! — промовив Вогнерукий. — Каприкорнове село. Або, якщо вам так більше подобається, дияволове село. — Він нишком засміявся.
— Та годі вже вам! — роздратовано обернулась до нього Елінор. — Схоже, вам ці казочки й справді дуже до вподоби. Хтозна, може, ви самі їх і повигадували, а цей Каприкорн — усього-на-всього трохи дивакуватий колекціонер книжок.
На це Вогнерукий нічого не відповів. Він лише дивився з вікна машини й усміхався своєю дивною усмішкою, яку Меґі іноді так хотілося стерти з його губів. Ця усмішка й тепер немовби промовляла: «Ох, які ж ви дурепи!»
Елінор заглушила двигуна, й запала така мертва тиша, що Меґі боялась навіть дихнути. Вона дивилася у бік будинків унизу. Їй завжди здавалося, що освітлені вікна в нічній темряві ваблять до себе, однак ці навіювали ще більший страх, ніж пітьма довкола.
— А чи є в цьому селі звичайні люди? — запитала Елінор. — Простодушні бабці, діти, чоловіки, які не мають нічого спільного з Каприкорном?