Чорнильне серце

Баста підігнав їх з Елінор до дверей з номером чотири. На хвилю Меґі навіть відчула полегкість, збагнувши, що Баста мав на увазі не справжню клітку, хоча двері в стіні без вікон справляли враження далеко не привабливе.

— Усе це просто смішно! — процідила Елінор, коли Баста, відсунувши засув, відчиняв двері.

З Каприкорнового будинку він узяв собі підкріплення — худорлявого хлопчину, одягненого, як і дорослі чоловіки в цьому селі, також в усе чорне. Йому вочевидь подобалося щоразу, коли Елінор пробувала розтулити рота, загрозливо наставляти їй у груди рушницю. Але змусити її мовчати йому так і не вдалося.

— Що це за ігрища ви тут улаштували?! — обурювалася вона, не відводячи погляду від цівки рушниці. — Я чула, в цих горах завше був рай для розбійників. Але ж ми живемо у двадцять першому столітті, чоловіче! Тепер гостей уже не ганяє поперед себе з рушницею ніхто, а тим більше отаке хлопченя, як оце…

— Наскільки я знаю, в цьому прекрасному столітті робиться все, що робилося колись, — відказав Баста. — А хлопченя саме в тому віці, щоб повчитись у нас, старших. Сам я був ще молодшим. — І розчахнув двері.

Морок за ними був ще чорніший, аніж ніч надворі.

Баста штовхнув через поріг спершу Меґі, потім Елінор і хряснув за ними дверима.

Меґі чула, як крутнувся ключ у замку, як Баста щось сказав, а хлопчина зареготав, і як стихли їхні кроки. Дівчинка розпростерла руки й намацала пальцями стіну. Очі тут були непотрібні, як у сліпого, Меґі не могла навіть розгледіти, де Елінор. Але чула, що та свариться десь ліворуч.

— Чи є в цій триклятій норі бодай вимикач? Чорт забирай, у мене таке враження, немовби я опинилася в якомусь розтриклятущому, вкрай примітивному пригодницькому романі, де шахраї носять на оці пов’язки й жбурляють ножі.