Східний синдром

Наступні півроку разом були казковими. Стільки відтінків щастя Таня не знала за все життя. Сергій був милим, люб­лячим, ніжним, завбачливим, турботливим, чуйним. Він замолював свій гріх словами любові, обіймами, чуттєвим сексом, подарунками й подорожами. Таня відтала, знову стала довірливою та м’якою, як земля навесні, позбувшись криги, нагромаджувала разом із ним плани — у голові й уголос, щоночі притискалася до його великого гаря­чого тіла й ловила Сергієву долоню своїми вічно холод­ними пальцями.

На річницю шлюбу вони на два тижні їздили в Крим, Таня вперше бачила море й раділа йому, наче дитина Діду Морозу. Вона тішилася часом, сонцем, солоною водою і Сергієм. В Омськ повернулася засмаглою і вагітною.

Коли сумніву вже не було, розповіла чоловікові, очікуючи прочитати на його обличчі шалену радість від майбутнього батьківства. Але натомість почула лише суху відповідь:

— Завтра поїдемо на аборт.

Ані Танині благання, ані плазування в ногах не справили на нього враження, не пробудили хоч краплі жалості до неї і їхньої ненародженої дитини. Сергій був жорстким і жорстоким, наче біблійний цар Ірод, він хотів знищити маля, стерти навіть спогади про нього. Рішення було остаточним і оскарженню не підлягало. Їм не потрібні діти, принаймні зараз не потрібні. Потім, колись, можливо, а от сьогодні й завтра — ні. Тому аборт — ідеальний вихід.

— Знаєш, зараз є такий апарат, п’ять хвилин — і готово, — обізнано повідомив Сергій, і з цих слів Таня зрозуміла, що вона не перша жінка, яку він абортує.

Усе справді минуло швидко. Укол, хиже гарчання аспіратора, який висмоктав із неї кривавий згусток, що міг бути її сином чи донькою, датчик УЗД всередину, між розсунуті ноги — та й по тому. Сергій радів, що все пройшло ідеально, як сказав лікар, і не віщувало жодних проблем у майбутньому.

— Хай загоїться, поставимо тобі спіраль, щоб убезпечитись від таких неприємних сюрпризів, — між іншим повідомив він, крутячи кермо службової машини. — Ну що ти носа похнюпила, Танька! Ти ж сама розумієш, як це було невчасно. Зіпсувала б собі фігуру, а мені нерви. Ні, ти не подумай, я люблю дітей, — додав, зиркнувши на її запухлі від сліз очі, — але іншим разом. Не до них зараз. Погони майора на носі, а там, може, батя підсобить, переведуть служити ближче до Москви, не вік же нам тут гнити, га? — Сергій підморгнув дружині й затягнув разом із радіо, яке тужило голосом Гурцкої: «Ты знаешь, мама, он какой…»

Таня відвернулася до вікна. Чомусь усі жінки за ним були вагітними або з візочками.

Не зреалізувавши себе в ролі матері, після місячної депресії та лежання на дивані обличчям до стіни (що від­чутно стало дратувати чоловіка, який раз по раз вибухав маленькими, ще контрольованими нападами гніву) Таня вирішила досягнути бодай чогось як особистість. Спершу піти на роботу, а там, з осені прийдешнього року, піти вчитися на медсестру, як і планувала до шлюбу, про що й повідомила Сергію. Однак той, з безжальністю патолого­анатома препаруючи всі мрії дружини, відкинув цю ідею, назвавши «маячнею здичавілої істерички».