Східний синдром

— Зворотний квиток бажаєте? — поцікавилась касирка.

— Ні, квиток в один кінець. І на дату прибуття квиток із Москви до Києва, будь ласка. — Намагаючись вгамувати серце, що хаотично билося об ребра, вона дістала з потайної кишеньки гроші й паспорт.

За хвилину касирка видала їй два квитки й, виставивши табличку «Технічна перерва», пішла пити каву, щоб не заснути.

Тепер, зробивши перший і головний крок, Таня рухалась і діяла з точністю швейцарського годинникового механізму. Повернувшись додому, зібрала трохи речей — лише джинси, теплі лижні штани та светри. Дорогі сукні й шуби їй не потрібні. Потім майже до ранку просиділа за комп’ютером, шукаючи тимчасове помешкання в Києві, — коли Сергій їхав із країни, він неохоче, та все ж дозволяв їй користуватися інтернетом, щоб мати змогу контролювати її через скайп. Вона хотіла забронювати дешевий хостел десь недалеко від головної вулиці столиці чужої України, але, як на зло, все було зайнято, давно й надовго — у Києві вирував незрозумілий їй, але рятівний Майдан. Відтак їй довелось замовляти номер у дорогому готелі.

Саме через Майдан Таня вирішила податися в незнайому країну, яка колись була братньою республікою, а тепер, схоже, заартачилась, вирішивши йти власним шляхом. Її розрахунок був простим — загубитися у розбурханому людському морі, розчинитися серед тисяч краплин — таких, як вона, поєднаних в одному місці різними цілями, які разом витворювали єдину мозаїку облич, рук і молитов. Що робитиме далі, Таня ще не знала, вирішила подумати про це вже по прибутті туди, куди не дотягнуться жорстокі Сергієві руки, де вона більше не відчуватиме спиною його важкий, наче офіцерський чобіт, погляд. Трохи повештається серед людей, а тоді знайде відповідь, якою буде решта її життя, вільного від болю й приниження.

Чорний монітор комп’ютера прощально миготів крихітним зеленим вогником, поки вона вдягалася й чекала таксі, відбувши останній сеанс зв’язку з чоловіком, який уже був на місці та навіть звідти прагнув доводити свою владу над нею. Квартиру, котра про людське око була повною чашею й форпостом родинного щастя, Таня покинула легко, без вагань і жалю. Заїхала до матері попрощатися, довго натискала кнопку дзвінка, але там було тихо й ніхто не поспішав відчиняти. Їдучи на залізничний вокзал, вона ковтала сльози, розуміючи, що маму вже більше не побачить.

Коли тринадцятий вагон потяга «Омськ — Москва» натужно смикнувся і покотився рейками, набираючи швидкість, Таню в купе трусило й кидало, і вона заїдала свою болю­чу невпевненість у вчора-сьогодні-завтра таблетками валеріани. А потім той компанійський дідусь налив їй коньяку і вона нарешті вперше повірила, що відірвалася від Сергія не лише фізично, а й ментально, як дозріле яблуко від уже не потрібної йому гілки. Вона ампутувала його, як гангренозну кінцівку, і тепер везла з собою валізу, повну фантомного болю й перетрухлих спогадів.