Східний синдром

— Радий знайомству, — губи розтяглися й видовжилися в удаваній посмішці.

Від голосу Сергія Таню вдарило струмом удруге. Підштовхувана Кометою, вона врешті опустилася поряд із ним, враз утративши свою хвилинну злість і сміливість. Сиділа тихо, втиснувшись у білу шкіру дивана, своєю ж шкірою гостро відчуваючи його близьку присутність — їй було холодно, незважаючи на літо за вікном, а крихітні волосинки на руках стали дибки, як голки в наляканого їжака. Комета метушилася, виносила з кухні якісь страви, ставила їх на журнальний столик, а Таня навіть не намагалася вдавати, що хоче їй допомогти — близькість чоловіка, сильного, чужо­го й небезпечного, паралізувала її.

Сергій, намагаючись видатись галантним кавалером, підтримував розмову, накладав страви в Танину тарілку, доливав вино, яке вони пили «за знайомство», у фужер. Вона їла, пила, відповідала на якісь запитання, але все — як із затуманеною свідомістю. Звук його хрипкого прокуреного голосу, мимовільні доторки пальців, коли він передавав їй келих, — це все, що існувало для Тані в цей момент. Вона відчувала на собі його зацікавлений погляд і вперше в житті раділа, що подобається чоловікові.

Коли літні сутінки, густі та тягучі, мов розтоплений шоколад, облизали вікно, господарка квартири попросила Сергія провести гостю додому. Таня раптом злякалася: а раптом він побачить, чим вона живе, — оті п’яні бійки, обдерті стіни й злидні, що шкіряться з кожного кутка, і ця перша зустріч, яка подарувала їй надію, передчуття чогось більшого, що наростало зсередини теплою жовтогарячою вогняною кулею, стане й останньою. Вона кволо запротестувала, але Сергій рішуче узяв її під лікоть і повів, як, схоже, звик вести всіх за собою по життю. Вони не бачили, як Комета, перед тим як зачинити за ними двері, перехрестила їхні спини.

Якийсь час ішли мовчки. Вечірнє місто ховалося в темряві, видаючи себе лиш запахом перегрітого за день пилу й сміття з переповнених баків. Транспорт оминали — для двох молодих і дужих дорога була недалека. Таня майже висіла, тримаючись за Сергіїв лікоть, — таким високим він був порівняно з нею. Вона намагалася весь час дивитися під ноги, але погляд повсякчас перестрибував на камуфляж під її пальцями.

— Ти з кимось зустрічаєшся? — раптом, не стишуючи кроку, буденним тоном спитав він.

— Ні-і-і, — промимрила у відповідь, відчуваючи, як тенькає серце десь у лівій п’яті.

— Молодець, — похвалив, як господар чемного собаку за сумлінне виконання команд.

Потім Сергій розпитував про її літо, про друзів, про вступ до медучилища, про який розповіла Комета. Таня спершу відповідала коротко й напружено, та згодом, коли він почав говорити про себе, про свою військову службу й цивільні мрії, розслабилася, довірилася йому. Зі слів Сергія довідалася, що тому двадцять сім років, сам із сім’ї військових, воював у Чечні, дослужився до капітана, але в майбутньому бачить себе генерал-майором, не менше. Вона й не помітила, як уже сміялася з його жартів, а її пальці опинилися в його сухій гарячій руці. Він тримав її міцно, але ніжно, як мати тримає ручку дитини, коли та вчиться ходити.