Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
На ліжку гамузом валялися деякі її цивільні речі, і вона вхопила звідти синтетичний в’язаний светр із терморегуляцією та самовідновленням механічних пошкоджень. Простенька річ, але вона прикипіла до неї — це було особисте. Цей самий светр мама своїми руками зв’язала для неї — хотіла тоді передати їй у в’язницю, але не встигла. Зате вже в Центрі Перепідготовки Ольга в ньому попоходила! Однокурсники дивились як на дурепу, а їй — хоч би, що!..
Власне, собі вона пояснювала любов до старомодної одежини просто — вона в ній виглядала якось більш… нонкомформно, чи що? І у пацієнтів більше довіри. Але насправді… Насправді цей якийсь такий запізнілий, але разом з тим такий щирий, зворушливий, у чомусь навіть недоладний вияв маминої любові дуже розчулив Олю тоді, і то був дорогий її серцю спогад. Вона, мабуть, на все життя запам’ятала оте мамине лагідне, трохи соромливе: «… Зв’яжу тобі светрик… доню». І її здавлений схлип, як вона ледь не розплакалась тоді, та все ж стримала себе. Мама тоді немов звихнулась на тому светрі — хотіла обов’язково його зв’язати до того, як… І не встигла. Хто ж знав, що всього лише не встигла передати його у в’язницю? Хто ж знав тоді, що Оля його просто сама забере, приїхавши додому на канікули з Центру Перепідготовки — ото і всього?
Вона натягла тонкий і майже невагомий светрик поверх комбінезона і начепила на шию ланцюжок з ID-карткою криптографа Skytek. Навряд чи та картка б їй знадобилась — вона призначалась для аварійних ситуацій, коли не можна було вийти в мережу безпосередньо. Але нехай — Олі здавалося, що з карткою вона виглядає солідніше серед екіпажу корабля і десантників. Це був такий аналог їхніх погон або шевронів на парадних кітелях. Ну й нехай, а чого?
Вона вже було розвернулась до дверей, але спинилась, поникла на хвильку, а тоді обернулась назад.
— Ну добре… — пробурмотіла собі під носа. — Люстерко.
Панорамне голографічне дзеркало засяяло над ліжком. Оля з напрочуд невдоволеним виразом обличчя зазирнула в нього.
Вона була худорлявою дівчинкою середнього зросту, з каштановим волоссям до пліч, милим, ба навіть зворушливим обличчям і… напрочуд виразним поглядом. Справді — вона виглядала б як юна безтурботна студенточка якогось провінційного інституту середньої руки або навіть школярка приватного коледжу, аби не оцей тяжкий виразний погляд великих світло-сірих очей.
Вона би й сама ніколи не дізналась, що має якийсь особливий погляд, але якось їй обережно про те сказав Макс. Насправді він сказав… Це була така дурниця насправді! Вони сиділи в змодельованому нею дрімі (він їх обожнював!) і просто теревенили. Дуркували. Врешті дійшли до питання — з чого почалась їхня симпатія? Вона довго і серйозно намагалася виявити, що в ньому її зачепило на самому початку, і так і не спинилась на чомусь одному. Вона говорила, що він їй запав отак в цілому, вона не могла виділити щось одне — його хода, трохи самовпевнена, але разом із тим якась немов незграбна, він наче постійно спотикався… Або його голос, низький, оксамитовий, а ще оця його манера немов промугикувати певні слова… А може, плечі, так, його розправлені плечі, так, у нього красиві плечі, їй завше хотілось доторкнутись до них, покласти голову йому на плече, поцілувати… Але ні, не самі плечі — може, його посмішка, якась така наївна, хлопчача… Та не сама ж лиш посмішка, а руки — так, їй же так подобалось, коли він брав її руки в свої… Словом — вона так і не змогла визначитись і, вдавано надувшись, буркнула:
— Твоя черга.
І примхливо відвернулась.
— Твій погляд.
— Що? — вона повернулась назад.
— Погляд. Пам’ятаєш — ти стояла там, з іншими дівчатами?
— Ну…
— В громадському парку. Під Центром…
— В Мюнхені?
— Так, я підійшов…
— Я пам’ятаю.
— Ти з кимось говорила. І озирнулась.
— Ну?
— Ти… — він замовк на хвильку. — Ти глянула на мене.
- І що?
— Я вкляк.
— Не видумуй! — вона всміхнулась.
— Клята відьмачка! Я вкляк, я став як укопаний!..
Він жартівливо шпортонув її за плече.
— Та ну тебе!
— Твій погляд… — він знов замовк. — Я на таке геть не очікував!
— Тобто?! — вона дійсно не розуміла.
— Цей погляд… Ти немов спинила мене, ти немов сказала «Стій», і я вкляк. І стояв. І… як ти не розумієш — аби ти не відвела погляд, то я так і СТОЯВ би там!
— Що ти мелеш?
— Перестань, я серйозно. Я би… Не знаю, — він знов замовк, опустив очі.
— Добре, і що… — вона пригорнулась до нього. — Що ж такого особливого ти знайшов у моєму погляді?