Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
Казарми десантників, рівень 6, каюта 14;
НЕВІДКЛАДНО.
Перервати дрім?
— Ох… — Оля важко зітхнула. — Ну переривай. Що ж тут зробиш?
Русява упириця спинилась перед нею, остовпіло позираючи.
Оля привітно помахала їй рукою.
— Побачимось, упирята! — мовила вона. — Цьом.
І м’яке блаженне світло огорнуло її.
Вона торкнулась мокрими пальцями прозорої кришки анабіозної камери та позіхнула. Мулька або ж мультик — в’язкий живильний мультирозчин — поволі стікав з її лиця. Тіло розморювало, жили тягло — не надто, а так — немов після гарячої ванни. Камера ж і була такою собі ванною з в’язким мультиком усередині — «саркофаг» або «труна», як їх кличуть криптографи. І всі вони в цілому однакові — від саморобних «бочок» до високотехнологічних скайтеківських резервуарів, Ольга вже їх бачила-перебачила на своєму віку.
Лише от військові їй не траплялись, от — випала нагода. І теж вони такі ж, як і цивільні, хіба ото — більш пристосовані до тривалого анабіозу. А от мережевий захист у них слабенький — «дрімаючи», Оля однією лівою моніторила майже весь наявний трафік екіпажу, навіть повноцінно не входячи в систему.
Тіло розморювало. Можна було б простимулювати вихід із дріму, та Оля до того не звикла — їй подобалось різноманіття відчуттів, подобалось контролювати всі відтінки, а груба стимуляція тут тільки шкодила. Зрештою, то мій хліб — міркувала вона з цього приводу.
Так, лежачи і тицяючи занімілими пальцями по сенсорній кришці «саркофагу», Оля запросила в мережі корабля карту і параметричні образи десантника Елізабет Уотс…
— Ну ясно… — флегматично зітхнула Оля.
Вона моніторила Лізу разом з іншими в «дрімі», тому загальна картина вже була їй і так зрозуміла. Вона лише сподівалась, що це потерпить до прильоту, але, видно, десантниця почала не на жарт панікувати.
— Осягши вбогість буття… — зітхнула Оля знов про себе, і кришка саркофага од’їхала геть.
Її каюта була «офіцерською», тобто — підвищеного комфорту. Ну, так вважалось. Як пояснили їй тутешні космофлотці, першокласні апартаменти бувають лише на великих кораблях — та і то лише для всілякого адміралітету та політиканів. Їхня ж «Руанда», по суті, була сторожовим катером, хоча й досить новеньким — L109С, остання лінійка патрульних кораблів концерну British Technology. Макс навіть проектував для них системи озброєнь…
Ну, а що каюта? Каюта як каюта. Демократичний дизайн, новомодні органічні перекриття з доступом до мережі, окремий анабіоз, шафа, ліжко, душ…
Оля звісила ноги з саркофагу, всілась на його край і, обіпершись ліктем об коліно, обхопила долонею чоло. Мокре каштанове волосся опало на лице, і кілька важких крапель мультирозчину впало з нього на підлогу. Це вивело її з легкого заціпеніння.
— Паскудство, правда? — звернулась вона до мерехтливої стіни, піднявши голову. — Скільки до прильоту?
— 28 годин, 16 хвилин, 32 секунди, мем, — одізвався звідусіль аморфний голос, не зрозуміти, чи чоловічий, чи жіночий.
— Уже? — сполошилась Оля і зіскочила босими ногами на м’яку підлогу каюти.
— Так, мем.
— Як же це я… Зовсім «задрімалась»!
Оля струснула головою і кинулась в душ. Оборки душу, строго кажучи, «боксу знезараження», виступили зі стіни їй назустріч, і легкий приємний потік мікрокрапель вмить змив із неї огидну слизь мультирозчину.
— Були якісь виклики, окрім сержанта Уотс? — спитала вона, стоячи під щільним потоком теплого повітря сушилки.
— Командор Янь просив вас зайти, коли звільнитесь. Він наполягав, щоб ви не спішили, це не терміново.
— Ого, — хитнула Оля головою.
Вона підійшла до шафи і тицьнула на голографічному екрані іконку «Стандартного флотського комбінезону — СФК, компанії Iowa. LLC». Завжди віддавала перевагу зручному та функціональному одягу на противагу тому брендовому ганчір’ю, що в гонитві за прибутком постійно копіювало якісь дикі фічі з сивого минулого. У себе в нетрях, у юності, Оля так само постійно тягала спецівочну одежу «Voskhod. Net» — найбільшого місцевого провайдера глобальних мереж Skytek Corporation.
Комбінезон — темно-сірий, з тонкими чорними смужками маркування і флотською емблемою «Одинока зоря» на плечі, зрісся на ній, як влитий, взувши їй на босі ноги ще й стандартні військові тренувальні черевики з автоматичною декомпресією, що йшли в комплекті.
— Цікаво, чого б це командор раптом захотів мене бачити? — промугикала Оля собі під носа і рушила до ліжка.