Вбивство п’яної піонерки
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-496-7
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Вбивство п’яної піонерки». Краткое содержание книги:
— Ага. Вов, ну пожалуста!..
— Гаразд, ходімо, — до мене нарешті дійшло.
Ми вийшли на ґанок, але малий потягнув мене за руку на город.
— Він нас зараз дожене, — пояснив він.
Що ж, тут заперечити нічого. В чому в чому, а у психології батьків Юрка розбирався від народження.
— Малий, ти знаєш, що таке психологія? — спитав я, йдучи за ним на город.
— Якась наука, — відповів він недбало. — А що?
— Та нічого. Ти справді надвір хочеш?
— Ага.
— Ми ж тільки-тільки багаття гасили.
— Ну то й що? А тепер знову хочу.
Проте, коли ми підійшли до надвору, Юрко несподівано сказав:
— Іди ти перший. Я тут постою.
— Та ти йди. Ти ж так хотів.
— Нічого, я підожду.
Отак він мене змусив сходити до туалету, хоч я сьогодні вже й не збирався. А коли пішов він, я не став його чекати, а повільно рушив до хати. Потім іще постояв на ґанку. Та малого все не було. Знаючи, як він боїться темряви, я повернувся до надвору. Звісно, на городі темно, хоч і світять зірки. Та що з них — з тих зірок! Якби ще й місяць був на небі…
Двері туалету було відчинено. Я підійшов і зазирнув досередини. Малого там не виявилося.
— Ти де, малий? — спитав я неголосно.
— Я тут. Вона ще на городі?
Він стояв за дерев’яною вбиральнею, втулившись між задньою її стінкою та металевою сіткою, що відмежовувала город Чорнозубів.
— Хто вона? — перепитав я радше механічно.
Насправді мене значно більше здивувало, як він упхався в таку шпаринку, ніж те, про що він мене спитав. Утім, я роззирнувся довкола, пильно вдивляючись у темні крони дерев. Їх на нашому городі не так багато, ще й невеликі вони: великі дерева на піску не ростуть. Ніде нікого не було. На якусь мить мені здалося, що в городі дяді Гриші промайнула якась тінь, одначе, куди вона поділася, я не зрозумів.
Напевно, примарилося. Ніч усе-таки. Та й малий на мене страху нагнав. Чим? От тепер згадую і розумію: найдужче я почав нервувати, коли усвідомив, що Юрка не відповів на моє запитання.
— Хто вона? — повторив я.
— Та ніхто, — сказав він, витискаючись зі своєї схованки.
Сітка огорожі заворушилася, ніби потривожена гадюка, і таки вхопила його за сорочку. Я почув тріск і уявив, що зараз буде — коли ми повернемося до хати.
Так, навіть при світлі зірок було помітно, що сорочка має велику трикутну дірку. Я хотів її роздивитися зблизька, та малий судомно вхопив мене за руку, так що я вирішив відкласти це дослідження.
А коли проходили повз курник, він стиснув мою руку ще дужче — звідки тільки сила в такій манюній правиці! Я зиркнув на нього, та він дивився повз мене — на курник. Я теж туди глянув і зупинився. Ні, нічого такого, просто… Двері курника було відчинено. Як удень.
Буває, що ми забуваємо зачинити їх увечері. Скажімо, батьки телефонують, що будуть пізно і наказують зачинити курник, аби ніякий собака не заліз туди вночі. У курнику є невеличке віконечко — досить високо над землею: на рівні моєї голови. Щоби якийсь собака туди заскочив — малоймовірно. Зате курям є чим дихати вночі. Повторюю: буває, що ми забуваємо. Якщо батьки наказали — це ж не означає, що треба все кинути й бігти виконувати! І потім: у їхньому наказі є повідомлення, що затьмарює таку дрібничку. Вони будуть пізно! Кого з дітей не зігріє така перспектива? Хіба ж після такого повідомлення пам’ятатимеш про якісь другорядні речі? Про двері до курника? Тьху!!!
Але.
Тут я повинен повернутися до того, з чого почався цей вечір. До волейболу. Ця пошесть з’явилася на нашій вулиці нещодавно. Та й усі ми тут порівняно нові. Наша вулиця — глуха. Нею можна їхати лише в центр. А з центру нею їхати нікуди. Там поляна — великий піщаний пустир, порослий невеликими кущами колючки. Як ті кущі називаються по-науковому, ніхто не знає. Власне, ніде інде у Варварці (наголос на другому «а») вони не ростуть. Та й бог з ними.
Головне, що забудовували цю частину села останньою. Тут були непролазні піски. Тепер уже складно таке уявити, але колись, і то зовсім недавно — років, може, десять тому, — тут були такі самі піски, як і на поляні. Вони, як каже мама, й не нагадували місць, де можуть жити люди. Коли батько вперше привіз її сюди, вона навіть здивувалася, що у Варварці є таке дике та незаселене місце. Нині вже до декого з наших сусідів машини доходять, а років вісім тому, коли ми всі будували хати, проходили тільки полуторки та ЗІС-5. Жоден «Москвич», а «Побєда» тим більше тут не проїде. Хто відважувався, застрягав уже на розі Садової. І застрягав так, що тільки трактором чи ЗІСом і можна було витягти. Ясна річ, що трактори чи вантажівки тут теж з’являлися не надто часто. Тобто для нещасного водія «Москвича» чи «Побєди» тут була справжня катастрофа. Якщо вже застряг — то надовго.