Вбивство п’яної піонерки
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-496-7
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Вбивство п’яної піонерки». Краткое содержание книги:
От ми машини не маємо, і гаража — також. Ну, і якось обходимось. А він без гаража — ніяк. Там і всі інструменти, там і запасні колеса й усе інше запасне: Петро Степанович дуже запасливий. «Запчастини треба купувати не тоді, коли вони потрібні, а тоді, коли вони є у продажу», — так він каже. Ну, йому видніше.
Оце дивлюся, що я понаписував, і… Аж страшно стає. Боюся, ніколи я цієї розповіді не закінчу. Постійно мене заносить. Я і на уроках такий: слухаю вчительку, слухаю, а тоді — раз! Помічаю, що вже якийсь час не слухаю, а думаю про щось своє.
Словом, сидить Санька, Агент не приходить… Санька підводиться, щоб іти додому, підходить до самої своєї калітки, а з-за куща смородини на нього Агент — стриб! Схопив хлопця за горло й душить. Душить і шипить:
— Ти, гадьониш, шо, сильно умний? Ти думаєш, тобі, гадьонишу, все можна? Як у вас «Москвич», то ти такий незавісімий.
Санька не на жарт перелякався. Ну, а хто би не злякався, коли на тебе вночі раптово з кущів хтось кидається і починає душити! Я б уже не знаю, що зробив би, якби то на мене так. Он мій малий як побачив ту несвєтку…
Знову мене не туди веде. Санька розповідає так, що Агент правильно придумав: душити. Бо інакше Санька би точно крикнув, прибіг би батько… Ну, словом, теж нічого хорошого, та все ж таки легше, ніж коли тебе душать. А потім він зрозумів, що Агент його дуже акуратно душить. Дихати важко, але трохи можна. Боляче, звичайно, але стерпно. Певно, таки не вбиватиме, подумав Санька. Тільки налякати хоче. Чесно кажучи, тут я не дуже йому вірю. Як уявлю, що таке зі мною сталося, то що завгодно можу придумати, а щоб отак розважливо в цій ситуації вирішувать — це ні. Навряд. Он біля курника всього й гадості було, що сапа в курячому гімні! А як я перелякався!
А на місці малого то й справді б розродився по-большому, якби побачив ту дівку.
А Санька, бач, іще й думати почав. І найбільше його образило навіть не те, що його душать, а те, що Агент сюди з якогось понта приплів їхнього «Москвича».
— То й шо, шо в нас «Москвич»! — думаю (це він так мені назавтра розповідав). — Якшо у нас «Москвич», то можна перемети під самими нашими вікнами ставити? Я як сказився!
Тут я йому вірю. Я знаю, що буває, коли Санька «як сказився». Він одного разу навіть із Секечем почав битись — і так затято, що міг би й побити, якби вчасно не отямився. Бо, хто Секеча поб’є, тому вже не жити. Це ціла Варварка знає. Нормальні люди взагалі намагаються з ним не сперечатися, бо Секеч б’є без попередження. А то йдемо ми додому, про щось розмовляємо, раптом — Секеч. Невисокий, у плечах ширший за зріст, очі лихі, руки товсті, як у мене ноги…
От горе! Знову заїхав на оранку. Як каже моя бабуся, «в голові павуки, в жопі воші».
Отож Санька як сказився.
— Почав молотити його по спині, хотів по почках врєзать, але знаєш, як воно, коли дихати нічим: ні розмахнутися, ні прицілитись. А він іще дужче стискає…
Словом, Санька почав удавати, ніби вже геть задихається, засмикав ногами, закрутив головою і затих. Агент злякався й попустив його горло. Не випустив, а так — попустив. Санька у відповідь не поворушився й не вдихнув повітря, хоча голова вже не слухалася, так він каже. На цих словах я знову втратив увагу до його розповіді, бо замислився. Якщо голова не слухається, то кого? Наша вчителька молодших класів Раїса Іванівна колись сказала про Саньку: «Якби він слухався своєї голови, то був би непоганий учень».
Це я розумію. А як розуміти навпаки? Одне слово, Агент злякався й попустив його ще дужче. Ну, і втратив пильність. І тоді Санька якось так вигнувся (я вже й не знаю, як саме, — це я, повторюю, пропустив) і в’їхав Агентові коліном між колін. Той навіть не зойкнув. Зігнувся навпіл, і тоді Санька, зібравши докупи останні сили, скинув ворога від своєї калітки донизу — на берег. Там висота — щонайбільше півтора метра, але той гепнувся й навіть не скрикнув, як Санька каже.
А сам він підвівся й, усе ще задихаючись, побіг до гаража. Там схопив велосипедний ланцюг, що висів на стіні, й вискочив на берег знову. Агента не було.
Ну, воно, може, й на краще, що його не було.
Я ніби сидів над рівнянням, у якому х, у і z — усі невідомі. І як до того рівняння підступитися, я навіть не уявляв. Бо дуже багато інформації. Якби таку загадку Шерлоку Холмсу, він би… А цікаво, що б він робив?
Ну, насамперед збирав би ще інформацію. Бо там, де її багато, треба зібрати більше, — тоді її стане менше. Бо одна інформація повторить ту, що вже є, інша якусь заперечить, а ще інша додасть щось таке вирішальне. Малого я переконав, що сьогодні його черга рвати траву для курей, бо вчора нарвав я. Він, звісно, впирався, скільки міг, але у нас намітилося щось таке, як взаєморозуміння: адже я був єдиний, хто вірив у його розповідь про біловолосу несвєтку.