Вбивство п’яної піонерки
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-496-7
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Вбивство п’яної піонерки». Краткое содержание книги:
Дивилася вона при тому на пляшку.
— Бо вони… — Толя подумав. — Вони йому заважали. Їм не подобалося, як багато людей він наказує розстрілювати.
Коля, його брат, також дивився на пляшку без будь-яких емоцій, але зі сказаним не погоджувався.
— То не він наказував. Він навіть не знав. То все робив Берія. А Сталін йому довіряв…
— Невже було так багато найкращих революціонерів? — здивувалась Інна.
Вона коли до Толі звертається, такою ідіоткою стає, що жах.
— Ну, він не тільки революціонерів знищував… — Іннине запитання, схоже, загнало Толю в глухий кут. — Просто всіх, хто був із ним несогласний, він убивав.
Толя з пострілом витяг зубами корок із пляшки.
— Не він, а Берія, — знову поправив його брат і вихопив пляшку в Толі з рук.
— Ну ти і псіх! — обурився Толя. — Як він міг не знати, що тисячі людей, найкращих революціонерів, хапали, били, розстрілювали! — він ревниво стежив, як Коля п’є вино.
— Невже були тисячі найкращих революціонерів?!
— Інночко, а ти бачила на карті нашу країну? — за ніжною інтонацією можна було легко вгадати Толине роздратування.
Він також відпив вина, передав пляшку Саньці й вів далі:
— Ти думаєш, у такій велетенській країні можна було зробити революцію, скинути царя, буржуїв, якби революціонерів було кілька? Та їх би перебили, як псіхів якихось! І революції б не було.
— Сталін — це культ лічності, — авторитетно вставив мій малий, простягнувши руку до пляшки.
І, як завжди, всі розсміялися. Особливо голосно сміялась Інна. Майже як мама, коли малий казав щось смішне чи й не дуже.
Інна теж любила Юрка. Та й те — виняньчила його, можна сказати. Він і їй був як молодший брат. Може, вона й не пила б сама, та вчасно перехопила пляшку, витерла її горлечко і теж зробила ковток. А потім дуже ловко передала пляшку мені — за спиною мого малого. Він крутнувся туди, сюди, а воно вже… Ну, я зробив два ковтки. Вино було солодкаве, липке — Лідія. Одразу схотілося чимось загризти. Я вина взагалі не люблю. Ще як кисле — то нічого, можу й півсклянки випити. А солодке — бррр!..
Хотів я вже пустити пляшку далі, та тут залементував мій малий:
— А мені?!
Довелось і йому дати.
— Один ковток, — суворо сказав я йому.
Він кивнув, підніс пляшку до рота й різко від мене відвернувся, бо знав, що я не дам йому зробити більше, ніж один ковток. І яка ж халепа на нього чекала! Інна! Про неї він і не подумав. Тільки підняв пляшку над собою, як вона спритно опустила її знов і вихопила в нього з рук.
— Е! — з погрозою вигукнув малий, ковтнувши те, що встигло потрапити до рота, і кашлянувши.
— Більше не получиш, — сказала йому Інна.
І він заткнувся, бо знав, що винен. Не слід дурити старшого брата. Це — гріх.
Здається, я вже вас заплутав. Оце перечитав свої нотатки й подумав, що стільки імен — це занадто. Просто для мене кожне з них важливе, за ним — конкретна людина, а ви ж нікого ще не знаєте. Тому я поки що залишу нашу компанію біля багаття на поляні й поясню, чого ми сюди ходимо й чому наші батьки заплющують на це очі, хоча постійно твердять нам, що ходити на поляну — це найстрашніший злочин.
Тут головне — це волейбол, який раптом увірвався в наше життя і збагатив його. Ви подумали, що це ми граємо у волейбол? А от і пальцем у небо! Ми граємо у футбол, у пекаря, у «спорчений телефон», у підкидного, у відьму… У волейбол грають наші батьки.
Утім, і про це — згодом.
Бо саме тієї миті наші батьки сиділи у Станкевичів за столом разом із усіма іншими сусідами, випивали і розмовляли. Батько мій іще не дійшов до кондиції, тому віршів читати не починав. Він казав:
— Сталін виграв війну! Він привів наш народ до перемоги! Ми під танки йшли з його іменем!
— Правильно, Вася! — підхоплював Станкевич, воєнком Варварського району. — Це все та паскуда Берія! Дурив, хімічив, а тепер Сталіна напинають…
— Родіна ще скаже своє слово за Сталіна, — перебив його наш батько. — Родіна помніт своїх героїв! І отам у сквері, де наш позор — де стоїть постамент, а пам’ятник знесли, — там він знову стоятиме! Ви ще вспомните мої слова!
— Ну, а як же культ лічності, Васю, — це вже наша мама.
— А! — відмахнувся батько. — Канєшно, помилки були! І, коли навколо стільки шпіонів і ворогів, можна когось і переплутати. Але він знав, що Гітлер рано чи пізно нападе! І зі шпіонами треба було покончить!..
— Правильно, Вася, — підтримав Станкевич. — Якби Ленін був живий, він би ніяких помилок не позволив!..
— Время! — сказав батько патетично, й усі зрозуміли, що він дійшов до кондиції. — Не патаму, што горя нету боле. Время патаму, што острая таска стала явною асознанною болью! Я себя под Леніним чищу! Штоби плить в революцію дальше!.. Я предлагаю випити за революцію!