Вбивство п’яної піонерки

Санька залишив нас іще на поляні. Він нишком прокрався вздовж своєї хати до берега й підібрався до задньої хвіртки. Там сів на лавочку і задивився на річку. Та й було на що! Річка у нас широченна — майже три кілометри до лівого берега. Ніч була тиха, і пронизливі доріжки від ліхтарів на тому березі тяглись аж до самих човнів, припнутих до вбитих у дно залізних стовпчиків.

Щоправда, в одному місці промені переривалися, тож Санька, придивившись, упізнав, що то Агент розставляє чи то раколовки, чи то перемети. Сплутати його човен із чиїмось іншим неможливо. То більше Саньці, який усі човни на березі знав наче свої п’ять пальців. Агентів човен радше нагадував шлюпку, ніж звичайний рибальський: заокруглені опущені посередині борти, широкі лавки, високі уключили.

Та й дурацьке сомбреро Агента — це неабищо. Санька добре запам’ятав місце, де Агент розставляв снасті, й пішов додому.

Коли стиха відчинив двері, все всередині захололо. У коридорі світилося, батько не спав — сидів перед телевізором. Ускочив!

Що ж тепер буде! Може, й не помітив би, та тут заграла «Нічна серенада».

— Де був? — ледве чутно, щоб не будити мами, спитав батько.

— На березі.

— Що ти там робив?

— Дивився, як дядько Ігор перемети ставить.

— Де? — батько обернувся до Санька.

— Та отут, прямо проти нашої хати.

Батько помовчав, поки Санька роззувався.

— А він тебе бачив?

— Та, наверно, ні. Я на нашій лавці сидів, а за спиною — забор…

— Давно ти там сидів? — і хлопець зрозумів, що батько туди виходив, на берег.

— Та ні… Спочатку сидів на лавці, потім побродив по берегу, а як повертався додому, побачив, що хтось гребе вздовж берега, то піднявся до нас і сидів там дивився.

— Їсти хочеш?

— Ага.

Минулось. Агент урятував.

А наші пригоди на тому не скінчилися.

Батько не догуляв. Не вибалакався. І, знайшовши нових слухачів: мене та Юрка, — завівся нас виховувать. Мама була набурмосена, за щось на батька ображена, сподіватися, що нас захистить, — марна річ.

— Юрку! Ти понімаєш, як важливо читати книжки? — батько поставив стільця посеред кімнати і приготувався до довгої розмови.

— Ага.

— Ти понімаєш, як важливо вчити вірші?

— Ага.

— Ти не «ага»! Ти он дивись на Вову. От спитай його — хоч Шевченка, хоч Маяковського.

Це було несподівано. Здебільшого нетверезі педагогічні вправи діставалися мені. А тут щось батька повело на малого. Юрка не розгубився. Він пильно на мене подивився і попросив:

— Вов, давай сходимо надвір.

Я не зразу збагнув його задум, тож не встиг відповісти, як батько знову вклинився:

— Невже ти сам боїшся? Тобі ж уже вісім років. Вісім! Ти понімаєш, як це багато?