Вогняна зима
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9094-8, 978-966-14-9402-1, 978-966-14-9405-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вогняна зима». Краткое содержание книги:
— Так ми ж ненормальні! — Котя широко всміхнувся.
— Ти ненормальний, Стогов, — відрізала білявка. — І мені це набридло. Сам знаєш.
— Хіба тижня тобі не вистачило, аби відпочити?
— Більш ніж досить. А ще я багато думала.
— З чим тебе й вітаю.
— Дякую. Ти відпочив?
— Знаєш же сама, це не для мене. Пробухав тиждень, як не в себе. Так і час пролетів.
— Можеш бухати далі, Стогов.
— Так, спокійно. Хіба ми не…
— Ми — не! — білявка, не стримавшись, навіть тупнула ногою. — Я приїхала сюди сказати вам, Костянтине Романовичу, що ви — мудак! Можете додати до своєї колекції розлучень друге! Аби закрити тему тут і тепер: живи у своїй квартирі, машина — моя. Ось такий у нас із тобою розподіл майна, Стогов.
Котя пустив сумку на асфальт.
— Може, ну його? Удома поговоримо?
— Уже. Я все сказала. Є що — додай.
Котя видихнув, відчуваючи легкий перегар від випитого кілька годин тому віскі.
— Пішла ти, — це прозвучало беззлобно. — Додому довези, для чогось же приїхала. І спи потім, де хочеш і з ким хочеш.
— Ти, Стогов, спиш, із ким хочеш, краще за мене! — білявка розвернулася, сіла в машину. — Бач, таксі тут повно! Сам доїдеш!
Хряснули дверцята.
Джип рвонув із місця різко, коли вивертав на трасу — ледь не зачепив найближче «шевроле».
— Хоп, — промовив Котя, проводжаючи втрачене авто поглядом, у якому не читалося смутку, розпачу, лише зосередженість на розв’язанні раптової проблеми.
Поруч кахикнули — підійшов інспектор зі смугастим жезлом, котрий весь цей час стовбичив неподалік. Недбало кинув руку до козирка, потім цю ж саму правицю простягнув Стогову. Стиснувши її, Котя відчув опір, міліціонер виявився сильним. Чекав якихось слів. Але той знову козирнув, мовчки запропонував цигарку.
Прилуцькі.
Котя не курив такі. Але з ввічливості пригостився, підпалив від простягнутої дешевої запальнички.
— Проблеми?
Поруч стояла Юля, однією рукою тримаючи за ручку клітчасту дорожню валізу.
— Нема, — пробасив Котя.
— Мало того, що все чула. Ще й бачила. Куди підкинути?
Тим часом інспектор відійшов — затріщала рація біля плеча. Провівши поглядом і його, Стогов повернувся до Юлі. Перепитав, бо справді пропустив повз вуха, зайнятий іншими думками:
— Що?
— Я з машиною. Тут, на стоянці. Тепер зрозуміли, чому не пила з вами?
Котя підхопив сумку, закинув на плече.
— Не та ситуація, аби відмовлятися. Ви чуйна людина, Юленько. Знаєте, для чого я з шістнадцяти років сів за кермо? Аби знайомитися. Підсадиш у машину прекрасну незнайомку, і нам завжди по дорозі.
— Тільки нічого собі не плануйте, — тут же попередила вона. — Ми не в кіно, Костянтине, і на брудершафт поки не п’ємо.
— До чого тут кіно, брудершафт, пити?
— До того. У фільмі я б лишилася з вами на ніч. Або — завезла до себе. Уранці ви б принесли мені каву в ліжко, облили гарячим, ми з цього б довго сміялися. Тоді поїхали б кататися, забули про справи на кілька днів, говорили, говорили, говорили… У житті я підкину вас до під’їзду. І не гарантуватиму, що найближчим часом ми зустрінемося. Хоча з вами цікаво.
— Правда?
— Чиста. Самі ж називаєте себе оптимістом. Так вам куди?
— Оболонь, район набережної.
— Тим більше. Мені по дорозі, у бік Лугової. Їдемо чи стоїмо?
«Не найгірше завершення дня, — подумав Стогов, ставлячи сумку в чужий багажник. — Чи, як буде точніше, початок нового. Друга ночі, з гаком».
4
Звір шкірив зуби.
Що то за хижак, Сірий не розібрав. Бачив за кілька кроків від себе роззявлену пащу, усередині якої не було язика. Лише ікла. До єдиного довгі та гострі. Вищир виглядав загрозливо й мусив би налякати. Особливо вкупі з риками, короткими й лютими. Загрозливі щелепи ставали ширшими або вужчими залежно від того, як супротивник грав м’язами.
Сірий розумів — зараз треба зібратися й викинути зайве з голови. Та все одно, щойно побачив ворога, затявся дізнатися, коли боєць набив собі на грудях татуху у вигляді розкритої хижацької пельки. До того, як почав качатися, чи вже потім, коли перетворив м’язи на тверді бугри.
Мабуть, усе ж таки після. Спершу накачався та освоїв правила бою. Далі — обізвав себе Звіром, коротко й страшно. І аж тоді вирішив прикрасити старанно виголені груди гострозубим малюнком на всю ширину.
Щойно на очах у Сірого та інших, котрих у цьому підвалі зібралося зо два десятки, Звір зламав щелепу своєму третьому супротивнику. Перші двоє, виставлені проти нього, повелися мудріше. Принаймні так уважав Сірий. У широкі чорні зіниці татуйованого бійця він зміг зазирнути тільки тепер, коли настала його черга виходити на ринг. Але мав досить досвіду, аби не по очах визначити: Звір накачався амфетамінами, не бачив країв, вимкнув гальма. Зараз це був убивця, причому — найгірший з усіх, про яких Сірий міг чути та яких міг знати. Такий був готовий забити на смерть будь-кого, наступного дня навіть не згадавши про це. Якщо супротивник ліг, уже не важливо, живий чи мертвий. Валяєшся біля ніг — значить, переможений.