Вогняна зима

— Ага! Він, наскільки я знаю, без поглядів.

— Так не буває.

— Буває, — упевнено кивнув Котя. — І є. Сидить на таких темах, що дружать із ним і демократи, і ті, хто навпаки. А він, як розумне теля, смокче у двох маток! Єдине, чого не міг передбачити — ось цього. Що йому разом із народом доведеться нудитися понад п’ять годин в аеропорту! Між іншим, ви в курсі, що парламент ще не на канікулах? Ніби працює. А цей кекс — чому тут? Написав за свій рахунок? За сімейними обставинами? Чи когось попросив, аби проголосували замість нього за щось непринципове для його гаманця? Ось чому я їх ненавиджу. Усіх. І про зіпсований настрій — туди ж.

— Тобто?

— Поки я пропивав залишки євро в грецькому аеропорту, а ви на мене терпляче дивилися, Юленько, усе було добре. Я знав: в однакових зі мною поганих умовах сидить і вислуховує щось від жінки он той народний обранець. Що мені треба для щастя? Долетіти, м’яка посадка, пройти паспортний контроль, отримати багаж. У мене там лише сумка, Юлю. Футболки, шорти, капці, плавки й сувеніри. Міг узяти барахло з собою, ваги вистачало. Ні, вирішив здати в багаж. Чого простіше — видати його відразу, швидко, як це відбувається всюди в Європі? — Тепер уже не стримувався, говорив на повний голос, обурення нагадувало стихійний вуличний мітинг. — Ні! Ти прилітаєш в Україну, до міжнародного аеропорту, це — вікно держави, її візитка картка! І ось ти стоїш, уже скоро, як годину, чекаєш на свою нещасну сумку. Скаржитися нема смислу! Бо нема куди, нема кому й нема на кого!

Юля приклала пальчика до вуст. Котя нахмурив чоло, але так само торкнувся губів пучкою.

— Я звикла, — мовила вона тихо. — Між іншим, за кордон літаю у справах часто, не лише на відпочинок. Чесно кажучи, така затримка рейсу на моїй пам’яті перша.

— І я не пригадую нічого схожого, — легко погодився Котя. — Бачте, ви мене погано зрозуміли. Напружили не ті п’ять годин пустого сидіння в Іракліоні. Самі ж помітили, настрій у мене був усе одно чудовий. Бісить ось це, Юлю: хоч затримуються літаки, хоч прилітають вчасно — багаж у сраному Борисполі мусиш усе одно чекати го-ди-ну! Ніде у світі такого нема!

— Ви всюди були?

— Багато де, — Котя говорив серйозно. — Я ж мандрівник, ви знаєте. Бізнес мій, оці інтернет-магазини, він для чого? Щоб давати мені змогу бувати там, де хочу. На Кріті, до речі, я вже був. То так, зірвався, особисті обставини, треба було кудись забратися геть на тиждень. Хай дехто від мене відпочине…

— Це я вже чула. Як і ваші нарікання на свою країну.

— Ніхто не нарікає, Юлю, — він знову почав заводитися, та, глянувши довкола себе, укотре стишив голос. — Навпаки, ви ж чули. Я найбільший оптиміст. Бо досі тримаю в Україні бізнес і не виїхав звідси. А в мене з десяток тільки близьких друзів уже перенесли офіси до Польщі, Чехії, Словаччини. Ха, одному нашому навіть у Кишеневі простіше, ніж у Києві! Знаєте, чому?