Вогняна зима
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-9094-8, 978-966-14-9402-1, 978-966-14-9405-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вогняна зима». Краткое содержание книги:
— Ні. Звідки…
Котя скрутив дулю, поворушив великим пальцем. Юля зітхнула.
— І що ця фігура означає?
— Ось такий у друга там прибуток. У Києві — те ж саме. Для чого забрався звідси? Бо в Молдавії чувак стільки заробляє. Вище нуля, та мужик звик і думає про перспективи. А тут, Юлю, у чувака стільки лишалося. Відчуваєте різницю? Менти, податкова, невідомо хто, але теж дай, пожежники — і аж туди! — він знову кивнув у бік втомленого депутата. — Молдаванам теж не цукор. Просто в них, каже, перспектив усе одно більше. Країна хоч як націлена на Захід.
— Ми теж… ніби.
— Отож, ніби, — Котя знову відмахнувся. — Я теж кажу нашим пацанам, аби не тікали, не згорталися, ще потерпіли. Може, як оті упирі восени все підпишуть, що треба, доведеться не так тиснути. Хоч якісь правила намалюються. Пацани не вірять. Одного ось недавно запаяли в СІЗО, на Лук’яна.
— Лук’янівське…
— Воно. З лютого там упрівав. Закрили, як завжди буває, ні за що. З кимось не поділився чи когось не того підтримав грошима… Знайомі в мужика є скрізь, досить круті. Я адвоката підкинув, шкільний товариш. Той розкрутився, ніби наша брала. Коли хоп — знаходять захисника з проламаним черепом.
— На смерть?
— Живий. Говорити наново вчиться. А так нічого. Менти кажуть — гопота. В адвоката — розряд з бойового самбо, ми разом із ним колись займалися, то так, до слова… Поки іншого знайшли… — Котя безнадійно махнув рукою, даючи зрозуміти, що далі нема, про що говорити. — Коротше, чоловік викупив себе з тюрми за гроші, за третину більші від початкової суми. Ще заплатив, аби справу закрили швидше. З криміналом же на кордон не випускають. Отак і виїхав. Утік, драпонув, уважайте, в одних трусах. Це так реалісти роблять. Песимісти не чекають, поки їх запаяють на нари, виводять бізнес та бабло вже. Раз я ще працюю в Києві, значить, Юлю, я поки оптиміст.
Щойно промовив це, як багажна стрічка здригнулася, поволі рушила.
Хтось заплескав у долоні. Почин підхопили. Юля так само не стрималася. Котя іронічно посміхнувся кутиком рота.
— Не минуло й півроку. Побачите, нам із вами зараз не пощастить.
— О, Господи! Тепер чому? — Юля сплеснула руками.
— По-перше, багаж може бути з попереднього рейсу…
— Там же написано, читайте — з Іракліона!
— Ви теж читайте. Поруч іще один. Не факт, що наш буде першим. Навіть якщо так, є ще по-друге: наші з вами торби випливуть останніми. А отой кекс свої отримає раніше за всіх! У-у-у!
Розчепіривши два пальці, Котя замахнувся в бік депутата, хоч той навіть не знав, що привернув чиюсь особливу увагу.
Пройма багажного віконечка вивергнула перші речі.
— Хоп! — вирвалося в Стогова.
Назустріч повільно пливла його сумка.
Юля знову заплескала в долоні — далі, не наступним, але через дві валізи, рухався її чемодан.
— Усе буде добре, — задоволено сказала вона.
Коли вийшли в задуху ночі, Котя втретє за останніх десять хвилин набрав номер, повторивши одне й те саме:
— Ну, так ти де?
Юля рухалася поруч, та вони вже попередньо попрощалися, подякувавши одне одному за компанію, обмінявшись телефонами, аби потім домовитись перетнутися десь на Майдані й випити кави. Зараз Стогов відчував шалену втому. М’язи боліли, лещата стискали скроні, дихалося важко. Так завжди бувало, коли Котя більше двох годин нічим не займався — його виснажував навіть короткий період бездіяльності. П’ять в аеропорту, більше двох — у літаку, майже година — в очікуванні багажу — для нього занадто. Явний передоз байдикування.
Назустріч неквапом сунув джип, Котя впізнав своє авто, махнув рукою. Машина проїхала трохи далі від термінала, пригальмувала. З водійського місця, лунко хряснувши дверцятами, вийшла, точніше — випурхнула струнка, коротко стрижена білявка в мокасинах, мішкуватих штанах-мілітарі з безліччю кишень та кишеньок, кругленькі груди під білою футболкою нічого не тримало.
— У мене гроші скінчилися! — вигукнув Котя замість привітання. — Узагалі диво, що ти вже тут!
— Нічого чудесного, Стогов. Лише Інтернет, — сухо відповіла білявка. — Перевірила, на сайті аеропорту ще зранку повідомили про затримку вашого рейсу. Хоча диво таки зафіксоване.
— О! Це яке? Небо впало на землю?
— Гора прийшла до Магомета, — відрізала дівчина. — Сама собі дивуюся, як знайшла час та натхнення доїхати сюди серед ночі. Нормальні люди сплять.