Таємниця галицького Версалю

Дорога справа то була — утримання свого театру: з Відня чи Парижа виписували або костюми, або майстрів кравецької справи з хурами різних тканин; найіменитіші художники теж приїздили з Європи — перевагу віддавали відомим італійським; музичні інструменти, звичайно ж, були найвищої якості; запрошували на гастролі знаних артистів того часу зі всієї Європи. Найменше витрачали на своїх, дворових артистів, хоч інколи ті могли дати фору заморським. Їх вишукували по своїх володіннях, та й мороки з ними було менше, аніж із запрошеними, бо талант талантом, а кріпак кріпаком: щось тобі не виходить — на хльосту або в холодну на хліб і воду… Після того все виходило, і ще ліпше, аніж у гастролерів. А вибирати Потоцькі мали з кого: їхні статки й володіння були найбільші в Речі Посполитій та простягалися від Краківщини через Перемишлянщину, Галичину, Поділля аж до самого Києва; і жило там аж понад сто тридцять тисяч — не людей, ні, їх ніхто особливо й не мав за людей — «ревізьких душ».

Франц Салезій Потоцький із родиною був найбільшим магнатом у Речі Посполитій. Для сьогоднішнього вуха більш звичним, ніж «магнат», є слово-синонім «олігарх», а для тодішніх вух це був той сигнальний і найдорожчий відтінок, що відділяв просто шляхтича від ду-у-уже впливового, здатного своїми багатствами, зв’язками з королем, у сеймі, з іншими державами, у судах, управах, а ще й власним військом впливати не просто на долі пташок меншого польоту, а й на розвиток цілої країни… Тож театр магнатам Потоцьким був потрібен, як Господу райський сад для зустрічі Адама і Єви: розкішно, душевно, тихо, спокійно, і тут… овва, є вже продовження знайомства, історії — і вже життя набирає кольорів, і пішло, і пішло вперед… Пішло, звичайно, по-всякому, але найвищий сенс у русі людей і декорацій, одне слово — розвиток…