Таємниця галицького Версалю
- Автор: Пахомова Татьяна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-2468-1, 978-617-12-2920-4, 978-617-12-2923-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Таємниця галицького Версалю». Краткое содержание книги:
Служниця із супницею на срібному підносі шанобливо постукала у високі з позолотою двері.
— Доброго ранку, пані! — Вправно порозставляла столове начиння на інкрустованому італійському столику й стала поодаль з опущеними очима й сумирним виразом повного собачого впокорення в готовності номер один — бігти, нести, витирати, кликати… падати ниц… померти за рідну господиню. Довго ж тренувалася у своїй кімнатці перед відшліфованою мідною ступкою. Анна Ельжбета Потоцька сприймала лише такі обличчя в людей, які її оточували. Літня худа пані пронизала холодним поглядом прислугу, прошурхотіла пишним шовковим синім платтям по чудернацьких позолочених ніжках стільця й неспішно опустила ложку в улюблений курячий суп із локшиною. Агнешка скинула допитливим оком: ще, ще трохи… Ось і воно… Сива пишна перука затряслася, як від найстрашнішого землетрусу, а повітрям кімнати — та й, напевно, усього палацу — із силою цунамі пронісся істеричний крик:
— Ла-а-а-й-да-а-а-ки! Бру-да-а-аки-и-и! Сво-о-о-ло-о-о-та!
Малий рот під витягнутим носом стиснувся, як в общипаної курки під хвостом, і з енергією вулкана вивергав злобні вигуки вкупі зі слиною… Лице, яке могло бути більш-менш прийнятим за симпатичне лише за наявності щирої усмішки, — і про те ще можна було б посперечатися, — під час нападів люті залишало поза конкуренцією навіть Медузу Горгону…
— Вс-с-ссі-і-іххх… с-с-ссс-юди… — шипіла Анна Ельжбета. Агнешка метнулася довгими коридорами. Через хвилю всі — покоївки, економ, кухарі — з тремтінням у руках і сконцентрованим болісним переляком у сонячних сплетіннях вишикувалися перед її світлістю.
— Чиє?! — Обличчя з виразом крплоайнього збридження вимагало відповіді на запитання… Запитання пані тримала двома пальцями, це була довга руда волосина з краплинами курячого бульйону. — Твоє… Тво-є-є-є! — Анна вхопила Дарку за волосся й висмикувала його зі всією люттю, яку мала, а мала її багато — у рази більше, ніж важила.
— Йо-йо-йой, проба-а-ачте мені, милостива пані, простіть, не буду-у-у більше! — голосило дівча.
— Так, не будеш, не будеш… не будеш, бидло… — навісніла пані Потоцька, вириваючи в такт словам усе нові й нові пасма волосся. — На псарню, псам дупи мити… хвости розчісувати. — Вулкан починав заспокоюватися. — Обстригти її … і на хльосту[3]…
— Ой ні, ні, моя паннусю, ні-і-і, тільки не на хльосту-у-у, ні-і-і, Богом прошу вас…
— Не згадуй Бога всує, бидлото… Ти прогнівила мене… а значить, і Бога теж…
Мокру від сліз і крові Дарку потягнули подалі від панських очей.
Кремезний конюший Вільчек точив ляси з Олександром Домбровським — начальником власної армії Потоцьких. Усі п’ятсот гайдуків, підпорядкованих полковникові Домбровському, знали й несли свою службу з точністю швейцарського годинника, тож пишно вбраний здоровань залюбки пліткував у вільний час на найприємнішу тему для всіх нормальних чоловіків у найбільш боєздатному хлопському віці:
— Ото слухай, Янеку… У нас тут недавно два молоді вояки зранку зустрілися, а один увечері на здибанці[4] був… Ну та й уже мала б бути тота файна справа… — Домбровський показав руками непристойний жест. — Та й друг у нього питає: «Ну що, побачення вдалося?» — а той так гірко відказує: «Та ні!» — «І чого ж то?» — «Бо вона має мене за шо лапати, а я її — ні!»
Чоловіки розсміялися із запалом молодих жеребців.
— О, уже йде… ще одна така… Порав би, хіба б рік жінки не видів. — Вільчек спостеріг на підході до конюшні худу, як трясця, Агнешку.
— Пана Вільчека хоче бачити її світлість пані Анна, — у серці й голосі Агнешки грала переможна сурма.
— За хвилю буду… — перезирнувся Вільчек із Домбровським — обоє здогадувалися, яка ж то робота чекає на Яна далі… Агнешка постояла, вичікуючи чи то ще якихось запитань, чи то цікавих пропозицій: роздивитися сіно чи коней у глибині конюшні, — та, на жаль, не дочекалася й поспішила в палац.
Площу на задньому дворі палацу Потоцьких уже заповнили вимушені притихлі глядачі; навіть березневе тепле сонечко не хотіло бути присутнім на хльості бідолашної Дарки — на захід від палацу падала велика сіра тінь, і лише дворові ворони-старожили, звичні до таких майже щотижневих атракцій, щось шумно коментували, не забуваючи про свої весняні залицяння. Двоє гайдуків підвели абияк обстрижене овечими ножицями дівча до стовпа. Дарку трясло, зуби цокотіли, і вона підвивала від первісного страху перед тим збезчещенням, яке вже бачила не раз. Вільчеку теж було важко — не так він уявляв їхні стосунки: «А гарна з неї дружина могла б вийти… Шкода… Пропаде чиста душа…»
3
Шмагання, биття (діал.).
4
Зустріч, побачення (діал.).