Таємниця галицького Версалю

Відомий «німий сейм» у 1717 році поставив перед королем вимоги, які той прийняв без жодного заперечення, «нанімо» і які обмежили абсолютну владу монарха: королеві було заборонено тривалий час перебувати в столиці Саксонії Дрездені, а саксонським урядовцям — втручатися у внутрішні справи Польщі; також саксонське військо мало покинути терени Польщі. Здавалося б, ось вона — віват, вікторія! — перемога національної самосвідомості і єдності, що приведе польські землі в економічний і політичний ренесанс. Та кожен магнат мав свій майновий інтерес і пиху, які не дозволяли сейму в унісон голосувати за рух уперед. Лише на рік повернувся на трон Станіслав Лещинський, і за нього Франц Салезій Потоцький навіть боровся під час облоги російськими військами в лютому-липні 1734 року Данцига (Ґданська). Знову відбулася зміна влади — з німецьким смаком і на російських багнетах: Август ІІІ Фрідріх (1696–1763) — курфюрст Саксонський і король Польщі — посів престол завдяки збройній підтримці Прусії й Росії (в останньої, як завжди, були свої інтереси на своїх же, звісно, етнічних землях…).

У Польщі Август ІІІ бував зрідка й навіть мови польської не знав! Цікаво, а чи хотів узагалі-то її знати?.. Сидів у своїй Саксонії й керував, як секс-бомб, чи саксонський кролик, чи просто як люблячий татко, родиною з чотирнадцяти дітей; так і увійшов в історію Польщі — як король, що мав найбільше дітей. Дурне діло не хитре, кохатися — не думу державну думати… Зате в Речі Посполитій були магнати, яких такий король цілком влаштовував: Чарторийські й «Фамілія» — партія їхніх близьких родичів — намагалися проводити вигідні для себе реформи за ваговитої підтримки хитрого й сильного східного сусіда — Російської імперії… Та Франц Салезій завжди відчував біль не тільки від нахрапистого й безцеремонного російського втручання, а й від того, що кожен шляхтич, навіть якщо його стосувалася приказка «шляхтич із Помиєва, пана Віхтя син», від п’ят до останнього волоска на чубку був сповнений амбітної пихи, власних ідей, планів, а все чиєсь, може, і мудріше, через раз посилали до дупи. Такого розлогого тлумачення потребує слово, якому важко одразу знайти однослівний аналог в українській мові — це «гонор». Адже кожен гоноровий шляхтич — «сам собі і швець, і жнець, і на дуду грець», і ні під чию дудку танцювати не буде, ні… Реальна влада в руках магнатів оформилася в змагання між двома таборами — прихильниками реформ і тими, хто вважав «ліберум вето» — право спинити прийняття якогось закону чи постанови лише одним і — о, яка садистська насолода! — своїм власним голосом священним і непорушним… Хіба що дуже, дуже добре заплатять. І платили, і погляди змінювались, і перехід з одного політичного табору в інший уже нікого не дивував. Тож право вето в сеймі XVIII століття стало страшним гальмом Польщі: за всю історію Речі Посполитої було зірвано дві третини сеймів, і третину з них — голосом одного депутата: «Нє позвалям! Мам право вето!» І все — «юж, Параню, по коханню» — якщо нема закону, економіка й політика топчуться на місці… Але то мала біда: кожен магнат на місці був сам собі і король, і сейм, і суддя, тому-то й казали, що тогочасна «Польща була раєм для шляхти, чистилищем для міщан і пеклом для хлопа»… А з пекла, як відомо, і чорти інколи на волю вириваються, і ситуація стає критичною, та про це згодом…