Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Пристали тоді до Орлика. Але й він нічого сказати не міг.
— Може, які листи?
— Ніяких таких листів не було. Видно, на раді збентежився.
— Цар — нахальна людина. Чи не обидив він його?
— Не гадаю, щоб аж до того дійшло. Цар потребує наших людей і — червінців, а вони є тільки в Мазепи.
— Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тоді у своїх покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обід зварити, а в Хмельницького все гроші знайшлися... — завважив хтось.
Гетьман ходив, ходив, ходив.
— Ви як собі гадаєте, — озвався Апостол, шарпаючи свій вус, — а я таки йду. Не люблю такої гостини.
Вийшов Апостол, а за ним і другі. Двері, не мащені, мабуть, відколи їх у завіси поклали, заскрипіли так жалібно, що гетьман, здається, цей скрип почув і вийшов зі своєї
відпочивальні.
Явився на порозі не рум'яний уже, а білий. Орлик стояв при столі, Горленко підпирав піч, Ломиковський дивився у вікно.
— А тамті де? — спитав гетьман, розглядаючись по хаті.
— Обідати пішли.
Орлик несміливо приступив до гетьмана.
— Ваша милість теж зволять прийняти обід?
Гетьман заперечив головою.
— Не хочу!
Це «не хочу» було так сказане, що Орлик і не питався дальше.
Гетьман переступив поріг. Прискореним кроком підійшов до Ломиковського, подав руку, потім до Горленка і теж звітався з ним.
— Як ваше здоровля? — спитав, силуючися на усміх.
— Спасибі милості вашій. Живемо помаленьки.
— Гірке це наше життя, панове-товариші, ой гірке! Ворогові свойому такого не бажаю.
Орлик подав гетьманові якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сів, спираючи руки на непевні поруччя. Прикра мовчанка запанувала в кімнаті. Нараз — гук!
Гетьман здригнувся.
— Стріляють цареві до обіду! — процідив крізь зуби. Його руки нервово стискали поруччя. Зелений бузок заглядав у вікна. Від цієї зелені падали відблиски на біле гетьманське обличчя і робили його ніби мертвим.
Горленко і Ломиковський глянули на Мазепу, і їм жаль зробилося старого. На гадку, що його на царській раді могла стрінути обида, навіть ділом, а не лиш словом, кров ударила їм до висок. Це ж не лиш для нього, але й для них усіх обида. Невже ж посмів би цар, тепер, коли тільки тисяч козацького війська, кінного й пішого, б'ється за його пристіл, котрий тріщить, як отеє старе крісло, на якому сів гетьман, — невже ж смів би він віддячуватися Україні каменем за її хліб?
Гетьман мовчав. Всі три його вірники не спускали з нього очей.
Як же він за останні місяці подався! З тої пори, як Мотря від'їхала від нього, ніби й життя покидає Мазепу. Ніби Мотря молодість зі собою забрала. Гетьман схуд, посивів, морщинами покрилися лиця, тільки ті очі світяться, як свічки. Як свічки над усопшим, прийшло Ломиковському на гадку.
І він стихійно і, не надумуючися довго, обхопив гетьмана за коліна:
— Ваша милість, зводьте прийняти обід, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же там у голоді сидіти. Будь ласка!
— Спасибі вам. Такого вони мені пива наварили, що й страви не хочу.
У словах гетьмана почувся жаль.
Старшинам дивно було слухати таких слів і дивитися на пригноблення гетьмана, котрий нарікати й жалуватися не любив.
— Коли б я так вірно і дбало служив Богові, то дістав би найбільшу нагороду, а тут, хоч би ти і в ангела перетворився, то й тоді, мабуть, жадної подяки не зажив би за службу і за вірність свою.
Знов залунали голосні стріли, перебиваючи гетьманові слова.
— На віват стріляють, прокляті! — вихопилося Горленкові.
Гетьман пильно подивився на нього.
— Стріляють!
І він гірко всміхнувся і поправився у старім і невигіднім кріслі.
«Як же він постарівся, — знову промайнуло їм через голову. — Це вже не той Мазепа, що був перед роком»
І мороз пішов їм поза плечі. Якби так він, не дай Боже, покинув їх тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, з поганої царської на кращу, Божу службу, що тоді сталося б з ними і з цілою Україною? Нема чоловіка, щоб міг заняти його місце й гетьманувати так, як він.
Мазепа ніби їх гадки відгадав:
— Га, що ж, в ложці каші з'їсти себе не дамо, хоч роти в них широкі й апетити великі.
Горленко стиснув рукоять шаблі. Ломиковському очі засіяли.
— Милосте ваша! Не журіться. Ваш розум, а наші руки, — не підемо в Москву шукати науки.
— Не підемо!
— Чого ж ви стоїте? — перебив їм нараз гетьман. — Сідайте! Подай, Пилипе, три крісла. Ближче! Так. Старшини крісла до гетьмана притягнули.