Не вбивай
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Не вбивай». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повiсть «Не вбивай» присвячена подiям, якi зумовили страту Кочубея та Iскри.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Ніби Пандора ящик свій над Жовквою відчинила і, що в ньому було, висипала нараз на місто.
До того, відома річ, що цар несамовитий, на нього всі дивляться, як на антихриста, і — який же тут Великдень?
Добре, що минув і що кінця світа не було.
Більше ніж тиждень і мало що не два довелося ждати гетьманові Мазепі на тую воєнну раду. Правда, у Жовкві він не потребував скучати. І він їздив, і до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видатися з ними й дуже політичне балакати, бо в Жовкві під тую пору і стіни уха мали.
Гетьманові старшини теж не були раді. Весна. В маєтках чимало роботи. В кождого родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тій Жовкві не знати пощо й нащо.
Нарікали старшини, зібравшися в гетьманській господі, коли їм довелось на гетьмана ждати, так як нині, у второк по провідній неділі.
Гетьмана ще вранці покликали на раду, бо цар скоро встає. Сидіти може геть поза північ, а вставати мусить разом зі сходом сонця і зараз за роботу береться. Чорт, не чоловік!
Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вість як довго тривати! Петро не любить зайвих слів. Або говори до речі, або мовчи. Декому вже й язик відрізали за те, що непотрібно балакав. З Петром короткий процес.
Чекають старшини, гетьмана нема.
— Ясновельможний сам пішов? — питає Орлика компанійський полковник Ганський.
— Сам, як палець.
— Також нові звичаї, щоб гетьман одинцем ходив, нібито в нього надійних людей нема.
— Видно, нас там не треба, — додає обозний Ломиковський.
— Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти, — завважує Ганський, — але до військової ради, то ми задурні. Москалі всі розуми поїли.
— Звичайно, вони барини, а ми холопи їхні.
— Царські люди in spe.
Говорили чимраз тихіше, щоб який чорт не підслухав.
Хтось добув із шароварів добре вже постирані кістки.
— Кидаймо!
Скорочували час як могли. Але нервувалися, і навіть кості не могли цьому нервованню зарадити.
— Хтось іде!
І властитель костей сховав їх назад у свої глибокі шаровари.
Увійшов покоєвий гетьманський, Кендзеровський, оженений з сестрою Насті Скоропадської, чоловік молодий, не дуже ще бувалий, але відомий зі своєї вірності до Мазепи.
— Як же там, Кендзеровський, — стали питати його, — не чув, що там діється на тій раді?
— Звідки я, ваші милості, чути маю. Двері позамикані наглухо, скрізь варти, туди й миш не пересунеться.
— От як москалі вміють секретні ради тримати! — завважив хтось.
— То правда, а ми свобідний народ і не любимо секретів.
Що на серці, те й на язиці.
— Біжимо з язиками, чи треба, чи не треба.
— Але як же там, пане Кендзеровський, не чув, коли гетьман поверне?
— Кажу милостям вашим, нічого я не чув, і сам прийшов подивитися, чи не вернувся вже ясновельможний, бо звідси до царського постою недалеко. Піду назустріч.
— Іди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так і нас ісповісти.
І Кендзеровський пішов. Ломиковський потягнувся і позіхнув на всю губу.
— Їй-Богу, вже мені того всього забагато!
— А мені обідати хочеться, — сказав, утираючи губи, полковник Ганський. — Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо має чоловік себе морити?
— На гетьмана з обідом чекаємо.
— Може, він у царя обідатиме.
— А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар своїх радних на обід запросить. Іду я. У мене тут і знайомі є. Хоч медку поп'ю. Тутешні люди вміють добрі меди ситити.
І Танський вийшов.
Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від уха до уха.
— Не люблю я цього Танського, — сказав.
— А це чому?
— Отак, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт.
— Щось ніби Кочубей.
— А гадаєте, панове, що Кочубей певний?
— Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати, — завважив Орлик. — Щодо Ганського, то гадаю, що він, як компанійський полковник...
— Компанійський, охочекомонний чи сердюцький, один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині, — замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі, генеральні старшини і полковники старих, справжніх козацьких полків тримали себе за щось окреме.