Не вбивай

— Говорять.

— Кажуть, нібито Кочубей і старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб їм дітей повінчати дозволив.

— А гетьман що?

— Викручується, — прошептав Горленко. — Кортять мошка гуглі, — і старшини стали голосно сміятися.

— Такий старий, а на жіночу вроду — пес.

— Тут не в старості діло, а в комплекції. Такої комплекції наш гетьман, і годі.

— Але що йому не наскучать ті юбки?

— Доброму козакові гостра шабля і гарна юбка не наскучать ніколи. Шабля на війні, а юбка дома, от воно які Апостол крутив свій дивно закоцьорблений вус.

— Та що ви його так крутите, пане-товаришу, як мошко пейси? — жартував Ломиковський. А Горленко відповів:

— Товариш Данило, бачите, кінець вуса такий гачок чіпає, щоб на нього жінок ловить.

— Як риб на вудку.

Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло і відповів:

— Твоєї, товаришу, не зловлю. Не бійся.

— Тс!..

На порозі появився Кендзеровський, цитьнув і нараз вискочив надвір.

— Гетьман із воєнної ради вертає! Полковники попричісували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували і поховали.

— Та й накурили ж ми в тій хаті.

— Ніби архієрей у церкві накадив.

Орлик відчинив вікно і здалеку побачив гетьмана, котрому назустріч біг Кендзеровський.

Орлик знав гетьмана, як тільки можна було його милість знати. Вгадував, коли він у доброму, а коли в поганому настрою. Тепер зжахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликові потемніло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого він бачив по від'їзді царя Петра з київського бенкету... «Слухай, що Меншиков каже».

Орлик відскочив від вікна і почав згортати та порядкувати на свойому столі якісь папери. Деякі ховав у нагрудну кишеню.

— Не остався наш гетьман у царя на обіді, — завважив Данило Апостол і перестав крутити свій ус.

Нагло відчинилися двері, і в хату увійшов Іван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блідаве, ніби зі слонової кості, паленіло. Між бровами зарисувалася характеристична складка, уста затяглися, вус нервово дрижав.

— Здорові були! — сказав, не підводячи задуманих очей, перейшов хату і вступив у свою спальню. Кендзеровський заніс за ним туди кирею і шапку, замкнув двері і вийшов до старшин. Ті стояли, збиті в гурт, збентежені, і не знаючи, що їм робити: йти чи дожидати, аж вийде до них ясновельможний?

Такої ситуації вони не пам'ятали.

Гетьман дуже вважав на товариські форми. Хоч як був іноді стурбований, а може, й лихий, а все ж таки зі старшинами чемно і ввічливо вітався. А тепер він перелетів через кімнату, як вітер, і тільки його сап'янці проскрипіли, аж здавалося, долівка під ногами застогнала. Що такого зчинилося на раді, що вивело старого гетьмана з рівноваги?

І старшини стали перешіптуватися між собою.

— Навіть у царя на обід не лишився!

Це їх турбувало найгірше. Це був дійсно поганий знак. Крізь зачинені двері чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив, ходив, ходив...

— Що сталося? — питали Кендзеровського.

— Не знаю. Його милість словечком не відзивалися до мене, — відповів і, зітхаючи, вийшов.