Не вбивай

— З Винниці, — сказали, вертаючи в гетьманську відпочивальню, — якийсь Заленський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?

— З Винниці?.. Заленський? — аж скрикнув гетьман. — Ведіть його до мене, а самі можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед світлицею поставити варту. Щоб мені туди ніхто не входив. На твою відповідальність цей приказ видаю.

— Слухаю милості вашої!

— Завтра вранці заходьте знов до мене. Орлик і Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик варті прикази давав, як варта здоровила панів генерального писаря й обозного і як вони попри двір у город пішли.

До дверей гетьманської відпочивальні хтось несміливо постукав.

— Увійдіть!

Заскрипіли двері, і почувся покірний, тихий, але дуже виразний голос:

Відблеск невгасаючої лампи озарив злегка згорблену стать ніби шляхтича, а ніби нашого козака, бо по одежі, та ще в сумерках, годі було пізнати.

Гетьман піднявся, вдивився в ті сумерки, а потім, простягаючи руки перед себе, сказав:

— Скорше б я смерті своєї сподівався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус невеличкий виріс, не менший, як у мене. А покажіть голову.

Гість ще більше нагнувся над ліжко господаря, а цей по голові його погладив.

— І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа.

Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження.

— Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій.

— Для доброго діла варт і життя не пожалувати.

— То правда. Не гнівайтеся, що не свічу світла. Не хочу кликати Кендзеровського. Нехай собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували б, коли б можна.

— Не тільки тут, скрізь так у політиці буває.

— Але тут більше, як скрізь. Щось вони ніби зачувають своїм носом, та на слід попасти не можуть. На всякий спосіб, стереженого Бог стереже.

Оба привикали до сумерків і при блесках лампади слідили гру своїх облич.

— Були? — спитав нараз гетьман коротко свого несподіваного гостя.

— Був, — відповів єзуїт Заленський.

— У Саксонії?

— У його милості короля Станіслава.

— І як вас прийняв rex Stanislaus? [2]

— Над усяке сподівання, гарно. Людина він образована, ідейна, чоловік, можна сказати, ідеальний. Про милість вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велів.

— Спасибі. А діло?

— Діло нелегка річ.

— Нелегка?

— Так, бо милість ваша дуже багато жадають.

— Я багато жадаю? Отець ректор жартує собі. Не жадаю більше, ніж мені належиться. Годі з одної біди в другу лізти, з ярма в шлию, з-під кнута під канчук. Подумайте! Коли б я тепер віддав Правобережну Україну, після того, як вона довго борикалася за свою незалежність і як в деякі її частини вже таки дещо до ладу довів і загосподарював, так це був би новий козир у руках моїх ворогів проти мене. Сказали би, Мазепа половину України запродав. Clara pacta claros faciunt amicos [3]. Тут Україна, а там Польща, тільки тоді можуть вони бути для себе добрими сусідами й союзниками. А поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно відбивається від Балтійського. Одно втратить, а другого не здобуде. В боротьбі з українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрішньої анархії, і скінчиться тим, що Москва і їх, і нас проковтне в свій ненасичений шлунок.