Комісар Мегре і Кіціус
- Автор: Лапікура Валерій Михайловна, Лапікура Наталія Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-65-0
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Комісар Мегре і Кіціус». Краткое содержание книги:
У ваших руках друга книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— Слухай, Олексо, може, ти знаєш, чому київські торти завжди привозять у різний час? Люди мусять стовбичити по півдня.
— Якби в один час, то було б нецікаво. А потім — Віра Павлівна не мала би виторгу. А так потиняєшся кілька годин з кутка в куток, зголоднієш, візьмеш кави, шмат некиївського торта… і тобі полегшало, і план не горить.
Скільки я себе пам'ятаю в радянські часи, київська харчова промисловість виробляла аж три види тортів: бісквітний у кількох варіантах (з різними назвами, але одним смаком), празький і київський. Трохи згодом ще виринув «Космос», але він не робив погоди.
Три сорти можна було більш-менш вільно купити і цілими, і в нарізаному вигляді, а от київський!., цей шедевр кондитерської фабрики імені ще одного улюбленого письменника Ве-І Леніна — німецького єврея Карла Маркса — вважався таким же символом Радянської України, як горілка з перцем, київське «Динамо» і печена домашня ковбаса у полив'яних горщечках. І за цим престижним дефіцитом треба було добряче попобігати без будь-якої гарантії на успіх. Київські торти зі стилізованою гілочкою каштана на коробці не продавали, а, як тоді казали, «викидали» на прилавок. І їх не купували, а розмітали за кільканадцять хвилин під крики, лайки і вереск напівзадушених і відтоптаних… а потім, звичайно, можна було відповзти вбік, тримаючи коробку в зубах і випити у Віри Павлівни каву звичайну за сім копійок, або подвійну за чотирнадцять плюс по копійці за шматочок рафінаду. А щоби зовсім підсолодити життя, до кави зазвичай брали ще й одну восьму торта — порцію приблизно вагою сто двадцять грамів. Я спеціально наголошую на цій суттєвій подробиці, бо саме вона спричинила баталію, яка вибухнула у нас на очах за кілька хвилин потому, як ми зайняли чергу в «Дієті».
— Не знаю, як ти, — сказав Олекса, — але я часом нашій Вірі Павлівні заздрю.
— Сирота, що за достоєвщина? Може, ти ще на ній одружишся, як Раскольніков на Сонечці Мармеладовій?
— Стосовно загсу, то не вийде. У мене на дорогу до нього чомусь завжди не вистачає рівно однієї доби. А чому заздрю? Розумієш, на відміну від своєї літературної тезки, наша Віра Павлівна знає, що робити — варити каву, нарізати і відпускати торти, одержувати гроші і давати здачу. А також обслуговувати поза чергою тебе, мене і Олега Бая (на той час О. С. Бай працював журналістом. Зараз він — генеральний консул України десь у Середній Азії — авт.). А головне, у школі радянської торгівлі не викладають ані Чернишевського, ані його спадкоємців.
— Але сьогодні, здається, поза чергою не вийде.
— Погода нельотна. Напевне, хтось нашій Вірочці добряче настрій зіпсував. О Господи, а це ще що таке?
І справді дивина: коло Віри Павлівни стояли ваги. Вона довго зважувала на них кожен шматочок торта, потім клацала на рахівниці, тупо дивилася на кісточки «радянського комп'ютера», хапала олівець і гарячково починала щось ділити та множити на клаптику картону. Її хронічно бадьорий настрій кудись зник, і час від часу Віра Павлівна навіть когось обгавкувала. Сирота відловив за рукав молоденьку прибиральницю і суворо запитав:
— Хто Вірі Павлівні в борщ плюнув?
— Ой, слухайте, у нас тут учора таке було, таке було! Прителіпалась якась відьма…
— З Конотопу?
— Та ні, либонь із Печерська. І почала: ото, що у вас на ціннику написано про сто двадцять п'ять 66 грамів на порцію торта, так то я вам не вірю на слово. Зважте негайно, бо я вас знаю. Таким, як ви, просту людину обманути — що дурному з гори побігти. Зважуйте отут-таки, щоб я бачила.
— А це ще що за народний контроль? Ми її знаємо?
— Та ні, кажу ж — ця відьма вперше прийшла. Але, певно, звикла командувати, бо голос такий, знаєте, аж у вухах деренчить. Ну, Віра Павлівна притягла ваги, вони у нас у кутку стоять для виду, і давай важити. І треба ж такому статися — порція аж на три грами легша виявилася.
— Все правильно. Якби важча, вона б не репетувала.
— От і я кажу. Ми ж цей торт не під циркуль ріжемо, а навмання. Сьогодні тобі сто двадцять грамів дісталося, а завтра сто тридцять дадуть.
— Молодець! Чітке розуміння принципу соціальної справедливості. Сьогодні тебе на дві копійки обдурили, а завтра — ти когось на три. Обопільне задоволення сторін називається по-науковому. Але краще скажи, дитино, ота печерська відьма заспокоїлася?
— Якби заспокоїлася, то не була б Віра Павлівна сьогодні така розстроєна. Ця баба бучу здійняла, завідуючу викликала, всіх нас у книзі скарг обписала. Ще й сказала, що знову прийде — перевірити. І як знову спробують її обдурити, то тут усім місця буде мало. Начальство з Віри двадцять п'ять процентів прогресивки зняло, тому вона так переживає. І черга он яка, самі бачите.