Комісар Мегре і Кіціус
- Автор: Лапікура Валерій Михайловна, Лапікура Наталія Павлович
- Серия: Інспектор і кава (київський детектив у стилі «ретро») #5
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-65-0
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Комісар Мегре і Кіціус». Краткое содержание книги:
У ваших руках друга книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
У «злодіїв» нікого не було. Я поткнувся до чергової частини, аби дізнатися, куди поділися всі хлопці, і побачив там щось стороннє. Було цьому сторонньому громадянину років зо тридцять, а може, й менше. Чолов'язі, який приречено сидів у кутку на табуретці, додавали віку розкішний фінгал під правим оком і сліди свіжого гострого алкогольного отруєння на решті фізіономії. Картину доповнювали зібганий піджак із університетським значком догори дригом, краватка, що звисала з нагрудної кишені, та класично кирпатий носяра, яким бідолаха увесь час шморгав.
— Всім привіт! А «злодійська» куди поділася? Хтось склади Центрального гастроному обчистив?
— Та ні, вони у «Трьох сходинках» (народна назва популярної розпивочної неподалік перехрестя Прорізної і Володимирської — авт.). За упокій душі Кіціуса п'ють.
— Святе діло. І навіть зворушливе. Хоча надмірний гуманізм згубив уже не одну цивілізацію. А це що у вас за тінь отця Гамлета?
Черговий старшина радісно вишкірився. Він, звичайно, Уїльяма Шекспіра не читав і про його існування навіть не підозрював. Зате добре ловив інтонації співрозмовників.
— А це нам підкинули з великої Контори. Сказали, що він не по їхній часті, а по нашій. І звеліли оформити на п'ятнадцять діб. Зараз приїдуть з ленінського райвідділу і заберуть.
— Цікаво, цікаво, — я підійшов до володаря фінгала ближче. — Виходить, уже й конторські навчилися бланші ставити. Що то генна пам'ять! Як твоє прізвище, лебедику?
Побите створіння відповіло «великою і могутньою»:
— Нет у меня прозвища! Я не блатной, а геолог.
У нашому міліцейському побуті між собою ми розмовляємо якщо і не літературною українською мовою, то принаймні і не класичним київським суржиком імені Свіріда Петровіча Голохвастова. Щоправда, віднедавна розпорядженням Щербицького наше діловодство перевели на російську, а першим затриндів «языком межнационального общения», ясна річ, замполіт, решта не поспішали. Але з поваги до «старшого брата» я перейшов на московський діалект.
— Фамилия ваша как, гражданин геолог?
— Солодовников.
— А я думал — Долбодятлов. Что заканчивали?
— Ка-Ге-У в прошлом году.
— Вообще-то за пять лет проживания в Києве можно было научиться отличать украинское «прізвище», то есть, «фамилия» от русского «прозвище», оно же — «кличка».
— А мне ваш бендеровский язык ни к чему. Нас, русских, и так везде понимают.
— Естественно. Особливо на нарах. Кстати, какой ты русский? Ты или чухна болотная, или жмудь белоглазая. И чтоб знал: бендеровец — это житель молдавского города Бендеры. А тот Бандера, на кого ты подумал, через «а» пишется. Запомни, двоечник. Ладно, выкладывай, как это ты в кагебе загремел, да еще и по хулиганской статье.
Історія, що її повідав Солодовников-Долбодятлов, гідна, аби її вирізьбити золотом на мармурі і почепити на стіну чоловічого туалету геологічного факультету. Колишній студент приїхав до Києва на традиційний «День факультету». Після короткої офіційної частини розпочалась звичайна чорна п'янь. Пити було за що, бо геологи, крім дуже непоганої зарплатні, одержують ще й чималу надбавку за роботу в польових умовах, — як вони самі кажуть, «за дикість». Отут саме дикість і полізла. Молодий розвідник надр і ще кілька старших за віком колег прокинулися наступного ранку чомусь у одній з аудиторій рідного факультету. «Труби» горіли, як Москва у 1812-му році. Кинули на пальцях, кому бігти по опохмелон. Випало салазі Солодовникову. Він без пригод вибрався з червоного корпусу Університету, перетнув Володимирську і зібрався повернути праворуч до гастроному. Але щось незвичне привернуло його увагу прямо по курсу — в парку. Там біля пам'ятника Шевченку стояла група людей у вишитих сорочках і співала «Заповіт». Геолог і поліз у бійку з криком: «Националисты, вашу мать!».
На щастя, співаків супроводжувала група представників Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними співвітчизниками. А в цій організації обов'язковим є вивчення прийомів рукопашного бою. Бідолашного інтернаціоналіста скрутили і доправили у Контору на Володимирській. Там йому пояснили, що гімном буржуазних націоналістів є «Ще не вмерла Україна…», а «Як умру, то поховайте…» — це народна пісня на слова поета-революціонера та інтернаціоналіста Т. Г. Шевченка. Далі: Солодовников, виявляється, напав на делегацію прогресивних українців Канади, друзів СРСР, яких очолював сам товариш Уільям Каштан, лідер канадських комуністів. Тому це вже не хуліганство, а політична провокація, бо коли товариша Каштана підвели з асфальту, він простогнав: «Як я можу у себе в Канаді переконувати, що у вас у Союзі такий поступ, коли мене побила радянська молодь!». І нарешті: публічний натяк на те, що у наші дні радянськими вулицями вільно розгулюють націоналісти, є свідомим глумом над кадебе. Тут у товариша майора, який допитував Солодовникова, відмовили гальма і він загорлав: