Справа отамана Зеленого
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7632-4
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Справа отамана Зеленого». Краткое содержание книги:
Лікар Артем Шеремет за зброю визнавав лише скальпель, але жорстокі реалії громадянської війни в Україні 1919 року докорінно змінили життя героя. Він змушений був узяти до рук справжню зброю і поринути у вир буремних подій. Трагічні обставини приводять його до армії отамана Зеленого. Запекла боротьба, смертельна небезпека, зрада та надія, кохання і втрата — не омине ніщо…
Артемові слова присутні називали єрессю.
А самого Артема — хлопчиськом.
І всі хором бажали йому та всім присутнім, щоб війна ніколи не прийшла до їхніх домівок.
Тоді, не лише тисяча дев'ятсот чотирнадцятого, а й два роки по тому, ніхто всерйоз не припускав, що війська кайзера дійдуть до Київської губернії. Хоч, як порівняти з Харковом, а надто з Москвою, не кажучи вже про Петроград, їхнє місто лежало якнайближче до Східного фронту. До того ж усі вони, навіть Ліда, тоді ще Артемова наречена, щиро раділи, коли переможна російська армія зайняла значну частину Галичини й Буковини, просуваючись на захід. Тесть підняв за це бокал на заручинах. Якраз о тій порі після багатьох невдач військо нарешті досягло успіхів на австрійському кордоні. Бувши напідпитку, він розмахував вузьким високим бокалом, наче шаблюкою, розхлюпував дороге шампанське й вигукував патріотичні гасла, звівши все до того, що Російська імперія не окупує Галичини, а лише повертає до свого складу історичні території, що їх надовго відірвали ненажерливі Габсбурги.
Справді, важко було уявити, що минулої зими, в лютому вісімнадцятого, війна вдереться на київські вулиці зовсім не з того боку, звідки на неї могли чекати. Тоді Шеремет із Лідією дивом утекли. Не відступили — саме втекли. Тесть гнівно тупотів ногами й вимагав від Артема негайно врятувати його доньку, бо в місті розруха, влади нема. Ходять чутки, ніби Червона армія от — от зайде до міста, і хтозна, чого можна сподіватися від озброєних більшовиків.
А Шеремет, навпаки, хотів записатися в ополчення як не медиком, то бодай рядовим бійцем. Тими днями міські газети закликали киян записуватися до війська, саморобні листівки радили створювати загони самооборони. Та містяни не виявляли до того найменшої охоти. Не вірили, що з Росії — хай вона тепер і зветься радянською — може прийти ворог, несучи смерть. Артем був серед здатної мислити меншості, яка готувалася до найгіршого, бо уряд усе ж таки мав намір покинути Київ. Правда, ненадовго: обіцяє незабаром повернутися, діставши підтримку союзників[2]. Отоді запанує спокій — і почнеться формування власних збройних сил.
Кінець кінцем тесть узяв гору, і Шеремет із Лідою та двома валізами речей вибралися до далеких родичів Артема в Проскурів. Як діставалися — то вже інша історія. За місяць, коли все ніби налагодилося, надумали повернутися.
Телеграфний зв'язок поновили. Артем надіслав телеграму, повідомляючи тестя про приїзд. Відповіді не дочекався, звернувши це на погану роботу пошти. І от вони з дружиною подалися назад, думаючи, що Київ просто ще не оговтався. Доходили, звісно, різні чутки й до Проскурова. Та Шеремет категорично відмовлявся вірити в них. Ще й Ліду сварив за надмірну паніку. Навіть якось зопалу назвав поширення тих чуток дамською істерикою, після чого дружина аж до вечора копилила губки.
Найгірше підтвердилося. Лідиного батька, київського присяжного повіреного Станіслава Романовського, російські матроси — революціонери закололи багнетами на порозі квартири вже на третій день після того, як більшовицька армія зайняла місто. Ті, що дивом вижили в перші криваві дні, розказували: грабувати Київ іменем революції червоні загони почали з Липок, з найбагатших кварталів. Усяку пристойно вбрану людину вважали за буржуя. Таких зупиняли просто на вулицях. А починала людина тікати — стріляли навздогін. Потім добивали, роздягали вже мертвих. Можна не чинити опору, але шанс вижити однаково був мізерний: убити могли за косий погляд.
Зрозумівши небезпеку, містяни почали перевдягатися в простий одяг. Проте їх усе одно зупиняли патрулі, вимагали показати руки й, не побачивши на них мозолів чи розгледівши манікюр, волокли до найближчого штабу, де за кілька годин розстрілювали. Або й без мороки знищували класово чужий елемент, протикаючи бідолах багнетами тут — таки, на тротуарі.
Мертве тіло Станіслава Романовського, високого, ставного, шістдесятирічного чоловіка, що був певен, ніби вдома найбезпечніше, лежало на порозі квартири ще добу. Поховати вбитого буржуя ніхто з уцілілих у різанині не наважувався. Це зробили самі червоні, звільняючи або, як самі сказали, вичищаючи квартиру для товариша комісара. Помешкання на Катерининській[3] йому дуже припало до душі. А тіло пана Романовського кинули на загальну купу. Як і решту тіл тих, кого вбили за ці дні в квартирах і на вулицях.
Уже трохи згодом Шеремет дізнався, що присяжний повірений мав шанс уціліти, навіть мав намір переховуватися. Хоч, знаючи покійного тестя, Артем уявив собі, як складно йому, дворянинові, далася сама думка про те, що мусить, немов тарган, залазити в якусь вузьку шпарину. Та ще й у рідному місті. Проте страх перед смертю переважив. Адвокат міг пересидіти лихі часи, мав шанс потай вибратися з Києва. Але на нього доніс двірник Микита, який на революційній хвилі так само відчув себе пригнобленим пролетарем.
2
Центральна Рада наприкінці січня 1918 року IV Універсалом проголосила Україну незалежною державою, а це викликало різке невдоволення більшовицької Росії. Невдовзі після цього почалася перша російсько — українська війна. Після першого вторгнення більшовиків на територію УНР у січні 1918 року український уряд підписав мирну угоду з Німеччиною та Австро — Угорщиною і, діставши військову підтримку, в березні того ж таки року повернувся до Києва.
3
Тепер — вулиця Липська.