Вибрані поезії
- Автор: Сторни Альфонсина
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-282-4
- Переводчик: Григорій Латник
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Вибрані поезії». Краткое содержание книги:
У книжці репрезентовано вірші з усіх збірок визначної поетеси Латинської Америки аргентинки Альфонсіни Сторні (1892 — 1938), чий літературний доробок прирівнюють до творчої спадщини уславленої чилійки Ґабріели Містраль, лавреата Нобелівської премії з літератури.
Перейти на страницу:
Зі збірки
«Остаточно»
(1919)
Ця книжка
Ці речі йдуть до мене з глибин життя самого:
зібравши все докупи, я мушу дати раду…
Вода тече постійно, міняючи дорогу;
так само, як і речі, міняється свічадо.
Миттєвості життєві, моє перо скувавши,
миттєвості життєві, які втекли від мене,
потому спричинили руйнації вогненні
чи лагідними стали, неначе пінні чаші.
У всіх отих моментах, що їх відчуло тіло,
у всіх перипетіях, що міняться спроквола,
у сутностях усіх цих, що зеркало відбило,
душа, згубивши шати, ставала чиста й гола.
Мене нема та є я в цих віршах, мандрівниче,
але мене ти знайдеш, шукаючи нюанси,
лишивши на порозі всі терези й баланси:
моїм садам потрібен ретельний садівничий.
Тиша
Колись я буду мертва, неначе сніг, збілію,
солодкою зроблюся, мов надвечірні мрії.
Колись я буду мертва, холодна, ніби камінь,
як забуття, спокійна, немовби плющ, печальна.
Колись мене огорне вечірній сон жаданий,
дорога закінчиться, як мертвою я стану.
Засну я сном довжезним, коли піду зі світу,
так, що й твоїм цілункам мене не оживити.
Колись одна я буду, наче гора самотня
між озером безлюдним і хвилями безодні.
Настане синій вечір, де ніжностей доволі,
де птаство, що замовкло, і конюшина в полі.
Тоді весна-троянда, наче вуста дитини,
заглибиться крізь брами, і аромат прилине.
Тоді весна-троянда вкладе мені на щоки —
оця весна-троянда! — дві ружі, але жовті…
Сама ж весна солодка в своїх м’яких долонях
нестиме інші ружі, що білі та червоні.
Весна, що надавала моїй любові сили,
створивши всі умови, щоб я тебе зустріла.
О, той останній вечір, що уявляю, мертва,
наче руїни міста, тисячолітню жертву!
О, вечір той, неначе лагуни безгоміння,
жовтаве і спокійне під місячним промінням!
Довершений той вечір, оте сп’яніле диво:
яке життя гіркотне! А смерть — яка правдива!
Смерть забуттям карає людину-бідолаху,
так у гніздечку ловлять натомленого птаха…
І на мої зіниці у спокої прилине
небесне синє світло останньої години.
Розсіяне те світло небесної печалі
моїх зіниць торкнеться з приємністю вуалі.
Те світло невідчутне постане наді мною
й накриє всю немовби весільною фатою.
В душі моїй те світло неквапом зашепоче:
життя — лише печера, а смерть — обійстя ночі.
І мушу розчинитись у тиші величезній,
як пропадає піна на жовтім узбережжі.
…………………………………………………….
О, тиша, тиша, тиша… у вечорі безкраїм
моя кров не струмує, моя кров не палає.
О, тиша, тиша, тиша… довкруж мойого ліжка
твої уста кохані мене гукають нишком.
О, тиша, тиша, тиша, твої глухі цілунки
в моїй душі згубились, хмільним не ставши трунком.
О, тиша, тиша, тиша, яка невідворотно
кладе свою зажуру в твою сльозу гіркотну.
О, тиша, тиша, тиша, коли замовкли птиці.
Вже засинають квіти, вщухає хитавиця.
О, тиша, тиша, тиша, одна ще впала зірка
без рейваху на землю, і солодко, і гірко.
О, тиша, тиша, тиша, ніч сунеться незряча,
під ковдру заповзає, шепоче, стогне й плаче.
О, тиша, тиша, тиша… Ця Тиша, моя згуба,
стуляє мої очі та гасить мої губи.
Ай!
В руках твоїх я — чаша красовита;
захочеш, то дзвенітиме чудесно,
в собі вона збере й очистить весни,
і промінь відіб’є, що тобі світить.
В руках твоїх я — чаша красовита.
Перейти на страницу: