![Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/1/4/4/7/chervono-chorne-100-banderivskih-opovidok-download.jpg)
Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]
- Автор: Липовецький Святослав
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-137-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Червоно-чорне [100 бандерівських оповідок]». Краткое содержание книги:
Варто зауважити, що більше двох десятків текстів є оригінальними спогадами учасників визвольної боротьби або ж її свідків (наприклад, представників інших національностей, які перебували у радянських таборах разом із українськими націоналістами).
Інтерес до видання полягає в тому, що сьогодні видаються чисельні історичні та художні твори, які стосуються лише одного етапу визвольної боротьби — УПА. В даному ж випадку, книга подає історії організованого визвольного руху — УВО, ОУН та інших структур, які діяли в Україні та діаспорі, у тому числі й історії з життя відомих провідників УПА.
Актуальність видання зумовлена також 100-літнім ювілеєм з дня народження Провідника ОУН Степана Бандери та 80-літтям з дня створення ОУН, які виповнюються в 2009 році.
Керівництво УВО в перших хвилинах було готове поставити «хіміка», який виготовив вибухівку під організаційний суд, але уже ввечері того дня стало відомо, що вибухівка здобула високу оцінку фахових спеціалістів, проте не спрацювала через те, що основний вибуховий складник «меленіт» набрав вологи й втратив свої вибухові властивості.
Це був чи не єдиний випадок в історії УВО та пізнішої бойової діяльності ОУН, коли атентат складав загрозу життю великої кількості невинних людей і те, що він не відбувся не надто засмутило його організаторів. Пропагандистська ціль була виконана на сто відсотків, а подальше слідство не виявило ні виконавців, ні організаторів.
А втім, «виконавця» знайшли одразу й у тому самому місці. Обвинувачення було висунуто єврею Штайґеру, що пізніше призвело до великого судового процесу. Як часто бувало в подібних випадках, світова єврейська спільнота об’єдналася в підтримці Штайґера й інтенсивно розпочала наводити контакти із керівництвом УВО. Євгену Коновальцю було запропоновано три пропозиції: щоб УВО офіційно взяло на себе відповідальність за виконання невдалого атентату; щоб бойовик зробив таку ж декларацію; єврейські кола висловили готовність перевезти бойовика до Америки й там забезпечити його поселення, а також надати фінансову компенсацію УВО.
Команда Української Військової Організації відмовилась від цих пропозицій. УВО офіційно взяла на себе відповідальність за бойовий чин, але не виявила ім’я виконавця та самостійно переправила його в Західну Європу.
Так закінчилось перші й останні відвідини Президентом Львова, що уже юридично належав до Польщі. В пізніші роки Пілсудський переїжджав через територію Галичини, коли відвідував Румунію, але це все здійснювалось таємно й ставало відомо загалу лише після офіційних звітів з відбутих міжнародних візитів.
9. Таємний університет
Одним із яскравих феноменів першої половини 20-х років є Таємний український університет, який діяв у Львові з 1921 по 1925 роки. Створення унікального й підпільного навчального закладу мало вплив не лише на українське революційне підпілля, але й на формування національної свідомості в широких колах громадськості.
Університет виник у липні 1921 з університетських курсів, що їх з вересня 1919 для молоді влаштовувало НТШ, далі — Товариство Українських Наукових Викладів ім. П. Могили і, нарешті, Ставропігійський Інститут. Це було відповіддю українців на скасування поляками всіх українських кафедр у Львівському Університеті та прийняття до ВУЗів тільки тих осіб, що служили у польському війську і мали польське громадянство. У 1920 році поляки заборонили й ці офіційні курси і українці за короткий час створили свій Таємний університет, диплом якого визнавався в Західній Європі.
Уже з першого року в університеті діяли три відділи-факультети: філософський, юридичний та медичний. Пізніше було засновано й технічний відділ, на базі якого створено Українську (таємну) Високу Політехнічну Школу. У 1924 році до університету формально приєднали факультет мистецтв під керівництвом Олекси Новаківського, який функціонував за сприяння Митрополита Андрея Шептицького.
На початках в університеті існувало 54 кафедри та навчалося 1260 студентів, у 1922-1923 роках уже налічувалось 65 кафедр та 1500 студентів. При цьому університет був повністю нелегальним, а навчання проводилось у приміщеннях НТШ, «Просвіти», Національного музею, закладах «Рідної Школи», підвалах собору св. Юра та на приватних квартирах викладачів і студентів.
На філософському та юридичному факультетах навчання тривало 4 роки, на медичному та в політехніці — 2 роки. Після двох років навчання у Львові студенти медицини та політехніки мали змогу продовжувати студії у вищих навчальних закладах Праги, Відня, Ґданська.
Незважаючи на складні умови, пов’язані з нелегальним існуванням та переслідуванням викладачів і студентів, студенти університету мали свої численні молодіжні організації, серед яких «Академічна громада», «Український Студентський Союз», «Медична Громада», «Гурток Правників», «Крайова Студентська Рада» та інші. Науковий гурток істориків видавав журнал «Історичний Вісник».
В ті роки по всій Галичині серед молоді було проголошено бойкот польських університетів, а ті, хто все ж вступав до польських «вищих шкіл», підлягали загальному остракізму і йменувалися не інакше як «хруні». Постійний польський тиск і неможливість тривало провадити навчання у підпіллі призвели до того, що в 1925 році університет припинив своє існування, давши, проте, Україні цілу генерацію молодих людей, які здобули дуже особливий досвід навчання в підпіллі або за кордоном.
10. Постріл, кіно та довічне ув’язнення
«Вбивці мусили бути добрими спортсменами, бо в часі втечі робили сліди великих кроків...». Так запротоколювала у своєму рапорті польська поліція пізнього вечора 19 жовтня 1926 року.
Того вечора, одним пострілом було вбито Куратора Львівської шкільної округи Станіслава Собінського, коли він повертався із дружиною з кіно. На той час до Кураторії належали школи всіх трьох воєводств Східної Галичини: Львівського, Тернопільського та Станіславівського (сучасна Івано-Франківщина).
Як виявилося пізніше, причиною вбивства була стрімка полонізація освіти. За офіційними польськими даними кількість державних українських шкіл в Галичині починаючи з 1922 року по 1926 рік скоротились більш як на половину. У Львівському воєводстві з 974-х шкіл у 1922 році залишилось 353 в 1926 році, у Станіславівському з 823 залишилось 365, у Тернопільському із 653 — 146. Найбільше втрат понесло Волинське воєводство: з 442-х шкіл у 1922 році збереглось у 1926 році лише дві.
Швидке знищення українських шкіл та гімназій безпосередньо загрожувало майбутньому українців в Галичині. Відтак, влітку 1926 року УВО приймає рішення вбити шкільного куратора і з цією метою відбувається підготовка бойовиків. Ними стали 19-літній Роман Шухевич та 20-літній Богдан Підгайний.
На відміну від попередніх атентатів, цього разу замах готувався ретельно й чітко. Було організовано все: починаючи від стеження за Собінським, закінчуючи таємним викликом Підгайного з-закордону, де він на той час навчався.
Замах відбувся ввечері 19 жовтня 1926 року у Львові. Куратора Собінського було вбито одним пострілом на безлюдній вулиці (як виявилось згодом, пістолет Романа Шухевича не спрацював).
Осіння мряка та швидка втеча атентатників не дозволила виявити жодного сліду вбивць, поза тим, поліція не знала й мотиву атентату: чи це була розправа українських націоналістів, а чи помста когось із вчителів, ображеного шкільним куратором.
Лише на початку 1927 року через свій офіційний друкований орган — «Сурму» — Українська Військова Організація взяла на себе відповідальність за вбивство польського чиновника. Це дозволило поліції сконцентруватись на арештованих, які мали відношення до українського революційного руху. І лише через два роки було засуджено цілком непричетних до атентату членів УВО: Василя Атаманчука та Івана Вербицького.
За іронією долі, хлопці в час, коли відбувався атентат перебували у кіно. І хоч міністр внутрішніх справ Польщі генерал Славой-Складковський на нараді, що стосувалась розкриття вбивства гримнувши кулаком об стіл вигукнув: «Злочинців треба зловити! І то правдивих!», — поліції, в безвиході, довелося висунути обвинувачення невинним Атаманчуку та Вербицькому.
Згідно з чинним тоді карним законодавством, на кару смерті можна було засудити людину, яка «безпосередньо приклала руку до вбивства». Собінський був вбитий лише одним пострілом, отже «вбивцею» міг бути лише один із підсудних. Це стало причиною того, що варшавський суд відмінив присуджену українцям кару смерті і уже в 1929 році львівський суд присяжних засудив лише Вербицького на кару смерті, а Атаманчука на 10-літнє ув’язнення. Згодом Івана Вербицького було «уласкавлено» — шибеницю замінено на 15-літнє ув’язнення.