Акваріум

«…на момент розвалу Союзу я був малесеньким гвинтиком, що крутився в механізмі, який працював на армію. Я щоранку їздив на роботу до непривітної і непримітної сірої будівлі на околиці міста, де був розташований науково-дослідний центр. Заклад розробляв біологічну зброю, і там я певну кількість годин на день навантажував свій мозок питанням, як би вигадати щось таке, щоб знищити якомога більше народу за короткий час і з якомога меншими витратами.

Ті, хто в нас працював, давно ставилися до інших, як до потенційних піддослідних. Жодної дружби, ба навіть звичайного приятелювання, там виникнути не могло. Кожен був сам по собі, ми навіть не віталися, уявляєш? Дні минали мовчазно і похмуро, посеред зразків вірусів, бактерій та іншої фігні. Там я дуже огрубів, що й не дивно, і трохи збайдужів до всього, що відбувається навколо. Саме тому, коли одного ранку було оголошено, що держави, в якій я народився і виріс, не існує, на мене це справило дуже слабке враження.

Довкола майже миттєво почалося щось безнадійне. Націоналістична істерія, відсутність грошей, відсутність продуктів харчування, дня не було, щоб хтось із моїх зна­йомих не викинувся з вікна чи не втяв вени, або принаймні не звалив за кордон, в якісь примарні краї, де можна було бодай знайти їжу і дах над головою…»

Хоч як дивно, я пам’ятав цей час. Не так досконало і не з такої точки зору, бо мені в 90-му було лише шість років, але пам’ятав. Дитяча пам’ять влаштована зовсім по-іншому, вона тримає і погане, й хороше, тоді як дорослі хороше часто забувають. Я добре пам’ятав довгі черги біля зачинених і порожніх крамниць, зиму, яка настала рано і була холодною, — можливо, тому що справді все розвалювалось, а холод підсилював цупке відчуття тривоги, яке навіть мене, шестилітнього хлопця, не полишило осторонь. Утомлені обличчя батьків, надсадний кашель діда, що потаємно курив якісь жахливі цигарки коло розчиненого вікна, вперте і набридливе цокання аж трьох годинників, жоден із яких не показував правильного часу, — все це я пам’ятав. Якби я був дорослішим на той час, можливо, спогади мої на цьому б і урвалися, але мені було шість, і я пам’ятав ще дещо. Речі, про які дорослі згодом забули, ба навіть не знали, — збуджені юрми людей в центрі, обличчя яких, попри важкі часи, світилися радістю, запах і колір кількох мандаринок у руках, шалено гарна й довга вулиця, заметена снігом, жовто-блакитні стрічки на ліхтарях, по-доброму втомлені руки матері, колір і запах підлоги у квартирі, сонце, яке пробивалося крізь важкі завіси в спальні. І головне, — що мені відтоді вселило надію в усе хороше, — рухома картинка в щойно відремонтованому телевізорі, на якій показували довжелезний ланцюг людей, які, взявшись за руки, співали щось обнадійливе.