Акваріум

Я помітив, що самий жанр антиутопії, як правило, творять автори, що належать до культур метрополій: Євгеній Замятін, Олдос Гакслі, Джордж Орвелл, Рей Бредбері... Вочевидь, їм типово уявляти різні варіанти майбутнього суспільств у глобальних масштабах, тоді як колоніальні народи тупцяються довкола власних залежності й обмеженості. Показово, що перша україн­ська антиутопія — «Сонячна машина» — вийшла з-під пера керівника уряду УНР Володимира Винниченка в короткий час нашої позірної незалежності на початку ХХ сторіччя. Й не менш показово, що жанр повернувся знову аж на початку 90-х і втілився у повісті Юрія Винни­чука «Ласкаво просимо в Щуроград». «Акваріум» закріплює традицію після кількох менш вдалих спроб, і це справді жахлива антиутопія, на відміну від дещо карнавальної «Очамимрі» Олександра Ірванця. Тут і третій сенс прочи­тати Чупу: щоб розвинути уяву, розігнати її до глобальних масштабів суспільного мислення.

Врешті, ми можемо й не довіряти його апокаліптичним сценаріям. Адже всю історію переповідають нам двоє вкрай ненадійних оповідачів. Один, судячи з усього, не аж такий освічений, можна сказати, пересічний молодик зі своїми комплексами, непевністю та вже згаданою пофігістичністю до того, що ззовні. А другий — вкрай начитаний маніяк, готовий збиткуватися над жінками і ставити злочинні суспільні експерименти. Сексизм і апологія жорстокості, відсутність чіткої політичної пози­ції, врешті, проста й ба­нальна наївність залишається на їхній совісті. Автор же тим часом кокетує принагідною інтертекстуальністю, від­си­лаючи то до того ж Орвелла, то до «Мовчання ягнят» чи й самого Фаулза.

Книжка Олексія Чупи засвідчує достатній рівень письма як самого її автора, так і української сучасної молодої літератури загалом. Вечір чи два проминуть за цікавим читанням, після якого ми, можливо, все ж обурюватимемося з отих чорнухи, убивств, пофігізму та кривитимемося на песимістичну перспективу анти­утопії, але точно не шкодуватимемо, що прочитали цей текст.

Ростислав Семків