Цілодобова книгарня містера Пенумбри

Тінделл хитає головою.

— Не знаю. Я ж тільки початківець. А тепер ніколи, ніколи не стану… якщо тільки… — Він підводить голову. У його очах зблискує вогник надії, і він ще раз питає мене: — Ви можете керувати книгарнею?

Я не можу керувати книгарнею, але можу її використати. Завдяки Тінделлу я дізнався, що Пенумбра десь утрапив у біду, і я певен, що з моєї вини. Я не розумію як і чому, але це точно через мене Пенумбра кинувся пакувати речі, і тепер я не на жарт за нього непокоюся. Цей культ, схоже, вигадано для того, щоби вводити в оману старих книголюбів — така собі саєнтологія для вчених пенсіонерів. Якщо це справді так, то Пенумбра вже добряче заплутався в їхніх тенетах. Отож годі тупцяти на місці й губитися в здогадах: необхідно обнишпорити цілодобову книгарню містера Пенумбри, і, може, вдасться знайти якісь відповіді.

Та спершу мені треба проникнути всередину.

Близько полудня наступного дня я, зіщулившись, стою на Бродвеї й роздивляюся товсте скло вітрини, аж тут біля мене нізвідки з’являється Олівер Ґрон. Господи, як можна ходити так нечутно з його комплекцією?

— У чому річ? — питає він.

Я уважно дивлюсь на нього. А що, як Олівера теж уже затягли до цього культу?

— Чому ми стоїмо надворі? — продовжує він. — Тут холодно.

Ні. Він така ж стороння людина, як і я. Та, може, у цієї сторонньої людини є ключі.

Він хитає головою.

— Двері ніколи не зачинялися. Я просто заходив і займав місце містера Пенумбри.

Так, а я займав місце Олівера. Але зараз Пенумбри немає.

— Доведеться стовбичити тут.

— Ну, можна спробувати пожежний вихід.

Двадцять хвилин по тому ми з Олівером кидаємо в бій свої навички скелелазіння, натреновані завдяки тінистим стелажам Пенумбри. У крамниці господарських товарів за п’ять кварталів звідси ми придбали розкладну драбину й поставили її у вузенькому завулку між книгарнею і стрип-клубом.

Сухорлявий бармен, що працює в «Дупцях», теж тут, він сидить на перевернутому відрі й потягує цигарку. Кидає на нас однісінький погляд і повертається до свого телефона. Здається, він грає у «Фруктового Ніндзю».

Першим іде Олівер, а я тримаю драбину. Потім лізу за ним. Ми приземляємось на якійсь незвіданій території. Я непевно уявляв, що мав би бути такий завулок і десь у ньому — пожежний вихід, та досі не збагну, як той пожежний вихід сполучається із самою книгарнею. Ми перебуваємо в дальшій частині володінь Пенумбри, куди я заходив украй рідко. Окрім яскравих передніх полиць і затінених висот «Захмарної колекції», є ще й крихітна відпочинкова кімнатка з маленьким столом і невеличкою вбиральнею, а за нею — двері з табличкою «Стороннім вхід заборонено», які ведуть до кабінету Пенумбри. Я сприймав цю заборону серйозно, як і друге правило (воно стосується недоторканності книжок із «Захмарної колекції»), ну принаймні доти, доки його не порушив Мет.

— Ага, двері ведуть до сходів, — каже Олівер. — Вони тягнуться вгору. — Ми обидва стоїмо на пожежній драбині, яка пронизливо рипить і скрегоче металом, коли хтось із нас починає рухатись. Тут є широке вікно — старе скло, вставлене в подряпану й потріскану дерев’яну раму. Я тягну, та воно не піддається. Олівер схиляється, щось буркає на студентському сленгу, і вікно з ляскотом і скрипом відчиняється. Я зиркаю вниз, на бармена, який залишився в завулку. Він ігнорує нас зі старанністю людини, для якої не зважати на справи інших — це частина роботи.