Цілодобова книгарня містера Пенумбри
- Автор: Слоун Робин
- Серия: Цілодобова книгарня містера Пенумбри #1
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-979-8
- Переводчик: Наталя Гоїн
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Цілодобова книгарня містера Пенумбри». Краткое содержание книги:
— Він поїхав! Пенумбра поїхав!
— Морісе, Морісе, вгамуйся, — каже Лапін. Вона садовить його у своє крісло, і він безсило опускається, зіщулюється й тремтить.
— Що ми будемо робити? Як можемо зарадити? Як маємо вчинити? Без Пенумбри… — Тінделл затинається, а тоді, схиливши голову набік, дивиться на мене. — Ви можете керувати книгарнею?
— Агов, постривайте, — кажу я. — Він же не помер. Він просто… ви ж самі щойно сказали, що він поїхав до бібліотеки.
На обличчі Тінделла написано зовсім інше.
— Він більше не повернеться, — каже він і скрушно хитає головою. — Не повернеться, не повернеться.
Уже знайома суміш — та цього разу в ній більше страху, ніж цікавості, — розливається в мене в животі. Це паршиве відчуття.
— Мені сказав Імберт, а він почув це від Монсефа. Корвіна лютує. Пенумбру спалять. Спалять! Це мій кінець! Це твій кінець! — Він тицяє пальцем у Розмарі Лапін. У неї тремтять щоки.
Я геть нічого не розумію.
— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що містера Пенумбру спалять?
— Не його самого, а книжку… його книжку! Це нічим не краще, навіть гірше. Краще б тіло, а не слова. Вони спалять його книжку, як це було із Саундерсом, Моффатом, Доном Алехандро, ворогами Нерозривного Корінця. Він, його, Ґленко, та що найгірше — у нього десяток новачків. Усі покинуті, загублені. — Він дивиться на мене вологими розпачливими очима й жалібно додає: — Я майже закінчив!
Я таки втрапив до якогось культу.
— Містере Тінделл, — сухо кажу я, — де вона? Де та бібліотека?
Тінделл хитає головою.
— Не знаю. Я ж тільки початківець. А тепер ніколи, ніколи не стану… якщо тільки… — Він підводить голову. У його очах зблискує вогник надії, і він ще раз питає мене: — Ви можете керувати книгарнею?
Я не можу керувати книгарнею, але можу її використати. Завдяки Тінделлу я дізнався, що Пенумбра десь утрапив у біду, і я певен, що з моєї вини. Я не розумію як і чому, але це точно через мене Пенумбра кинувся пакувати речі, і тепер я не на жарт за нього непокоюся. Цей культ, схоже, вигадано для того, щоби вводити в оману старих книголюбів — така собі саєнтологія для вчених пенсіонерів. Якщо це справді так, то Пенумбра вже добряче заплутався в їхніх тенетах. Отож годі тупцяти на місці й губитися в здогадах: необхідно обнишпорити цілодобову книгарню містера Пенумбри, і, може, вдасться знайти якісь відповіді.
Та спершу мені треба проникнути всередину.
Близько полудня наступного дня я, зіщулившись, стою на Бродвеї й роздивляюся товсте скло вітрини, аж тут біля мене нізвідки з’являється Олівер Ґрон. Господи, як можна ходити так нечутно з його комплекцією?
— У чому річ? — питає він.
Я уважно дивлюсь на нього. А що, як Олівера теж уже затягли до цього культу?
— Чому ми стоїмо надворі? — продовжує він. — Тут холодно.
Ні. Він така ж стороння людина, як і я. Та, може, у цієї сторонньої людини є ключі.
Він хитає головою.
— Двері ніколи не зачинялися. Я просто заходив і займав місце містера Пенумбри.
Так, а я займав місце Олівера. Але зараз Пенумбри немає.
— Доведеться стовбичити тут.
— Ну, можна спробувати пожежний вихід.
Двадцять хвилин по тому ми з Олівером кидаємо в бій свої навички скелелазіння, натреновані завдяки тінистим стелажам Пенумбри. У крамниці господарських товарів за п’ять кварталів звідси ми придбали розкладну драбину й поставили її у вузенькому завулку між книгарнею і стрип-клубом.
Сухорлявий бармен, що працює в «Дупцях», теж тут, він сидить на перевернутому відрі й потягує цигарку. Кидає на нас однісінький погляд і повертається до свого телефона. Здається, він грає у «Фруктового Ніндзю».
Першим іде Олівер, а я тримаю драбину. Потім лізу за ним. Ми приземляємось на якійсь незвіданій території. Я непевно уявляв, що мав би бути такий завулок і десь у ньому — пожежний вихід, та досі не збагну, як той пожежний вихід сполучається із самою книгарнею. Ми перебуваємо в дальшій частині володінь Пенумбри, куди я заходив украй рідко. Окрім яскравих передніх полиць і затінених висот «Захмарної колекції», є ще й крихітна відпочинкова кімнатка з маленьким столом і невеличкою вбиральнею, а за нею — двері з табличкою «Стороннім вхід заборонено», які ведуть до кабінету Пенумбри. Я сприймав цю заборону серйозно, як і друге правило (воно стосується недоторканності книжок із «Захмарної колекції»), ну принаймні доти, доки його не порушив Мет.
— Ага, двері ведуть до сходів, — каже Олівер. — Вони тягнуться вгору. — Ми обидва стоїмо на пожежній драбині, яка пронизливо рипить і скрегоче металом, коли хтось із нас починає рухатись. Тут є широке вікно — старе скло, вставлене в подряпану й потріскану дерев’яну раму. Я тягну, та воно не піддається. Олівер схиляється, щось буркає на студентському сленгу, і вікно з ляскотом і скрипом відчиняється. Я зиркаю вниз, на бармена, який залишився в завулку. Він ігнорує нас зі старанністю людини, для якої не зважати на справи інших — це частина роботи.