На каравелі "Улюбленець Нептуна"
- Автор: Суслов Владлен Олексійович, Росин Вениамин Ефимович
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «На каравелі "Улюбленець Нептуна"». Краткое содержание книги:
Проте хлопчик помилився. Після ряду загадкових і незрозумілих пригод Федя з подивом і страхом переконується, що він потрапив на справжню купецьку каравелу, команда якої в усьому дотримується звичаїв давноминулої епохи. Кудряш стає свідком диких взаємин між забобонними матросами, спостерігає люте знущання капітана над своїми підлеглими. Федя наочно переконується, яка прекрасна наша дійсність порівняно з темною й відсталою добою середньовіччя.
Переконавшись, що гра нечесна, Кудряш перестав спостерігати за нею. Він дістав з кишені коробку цукерок, відкрив її і простяг Ніангові. В цей час до каюти зазирнуло сонце, і в його промінні напівпрозорі цукерки-льодяники засяяли, немов коштовне каміння, переливаючись зеленими, голубими, жовтими, синіми барвами.
— Що у вас, герцог? — вигукнув Доменіко. — Що це?
Всі повернули голови в бік Феді. Гра припинилась. Федя з подивом побачив, як у гравців витягнулись обличчя, заблищали жадібно очі. Доменіко, вирячившись, стояв із розкритим ротом. Луїс, потираючи руки, нервово хихикав. Капітан рвучко підвівся з-за столу й, мов заворожений, втупився в коробку з цукерками.
— Сховай! Сховай мерщій! — шепнув Ніанг, смикаючи Федю за рукав.
“Що таке? Чому вони раптом заніміли?” — подумав Кудряш і люб’язно запропонував Ніангові:
— Бери, не соромся…
Той несміливо взяв дві цукерки.
— Чому ж так мало? Бери ще, — підохотив його Федя.
— Мені! — не стримавшись, заревів капітан. — Мені теж!
— Будь ласка, — Кудряш простяг коробку хазяїнові й гостям, — беріть усі.
Відштовхуючи один одного, тремтячими від жадоби руками Луїс, Доменіко, а за ними й алхімік блискавично розхапали цукерки й стали ховати їх у кишені.
— Що ви робите, герцог? — жахнувся капітан. — Навіщо віддаєте цим йолопам коштовності?
Федя посміхнувся, збагнувши нарешті, що моряки й капітан сприйняли цукерки за діаманти. Він узяв кілька льодяників, що прилипли були до дна коробки, і спокійнісінько поклав їх до рота. Очі в присутніх округлились, коли вони почули хрускіт цукерок під Фединими зубами.
— Навіщо ти їси камінці? — злякано спитав Кіанг.
— Які ж це камінці! — зареготав Федя. — Ти скуштуй їх сам.
Несміливо поклавши до рота цукерку, Ніанг раз, другий перевернув її язиком, і обличчя його осяяла блаженна посмішка.
Тоді й капітан, і гості стали куштувати різноколірні камінці, які вони спочатку вважали за діаманти. Голосно сопучи, вони з серйозним виглядом стали обсмоктувати й розжовувати ментолові цукерки. Першим покінчив з ними Луїс; Федя зрозумів це з його очей, які благально дивилися на хлопчика. Одначе Кудряш, на велике розчарування капітана й гостей, змушений був тільки розвести руками: другої коробки в нього не було.
Розділ дев’ятнадцятий
Алхімік дає бій
Протяжно заскрипівши, двері прочинилися, І на порозі з’явився стерничий.
— О, у вас тут чудово! Приємна прохолода. А в мене все розігрілось, наче в пеклі.
— Заходь, Франсіско! Де це ти був? — не повертаючи голови, спитав захоплений грою капітан. — Яким обідом нас пригостив герцог, коли б ти тільки знав! Тобі явно не поталанило… А от Луїс, коли йдеться про їжу, віддалік чує. — Вдоволений власним дотепом, капітан всміхнувся тонкими губами.
Помітивши посмішку Дієго, Доменіко, очевидно, прагнучи заручитися прихильністю хазяїна, зареготав. Тикаючи грубезним пальцем в бік конопатника, він підхопив:
— Авжеж, черево у Луїса дай боже! їсти він любить… Бика стріскає — не відійде!..
Алхімік і собі захихикав:
— Пам’ятаєте, ваша милість, як біля Канарських островів ми спіймали здоровенного тунця? Луїс сам його всього з’їв… Хи-хи-хи!..
— Ще б пак, не пам’ятати… Мало того, що він півтунця з’їв, та ще й прикинувся хворим. Я його тоді швидко вилікував!
— Еге ж, — шморгнув носом конопатник, — ви, дон Дієго, вилікували мене. — й під загальний регіт додав: — Цілісінький тиждень на животі спав, не міг на спину перевернутись. Місця собі не знаходив…
— Признайся по правді, Луїс, — мовив капітан, — якщо я накажу боцману видати тобі солонини, ну хоча б… — він на хвилину замислився, — хоча б пів-арроби… З’їси одразу?
Луїс запустив п’ятірню в свій зроду нечесаний чуб, важко зітхнув і, втупивши в хазяїна маленькі очиці, благально сказав:
— Зробіть таку ласку, пане. Вік пам’ятатиму… Та ще й накажіть тому скупцеві Хуану, коли ваша милість такі добрі до мене, щоб видав мені глек вина.
— Ти ж не з’їси стільки м’яса, — примружив своє єдине око Франсіско.
— Хе-хе, ви мене погано знаєте, сеньйоре стерничий, — посміхнувся Луїс і поплескав себе по круглому животу. — Сюди не те, що пів-арроби, а ціла арроба влізе! Пригадую, коли я ще пас вівці в ідальго дона Гарсіласо, то він не раз бився об заклад із знатним кабальєро і завжди вигравав на моєму животі… Одного разу я, не встаючи, з’їв казан ольї з бараниною й яловичиною і випив бурдюк вина — чотири асумбари…