На каравелі "Улюбленець Нептуна"

Феді давно набридло слухати п’яні теревені боцмана, і він, побачивши Ніанга, кинувся йому назустріч.

— Де ти був? Я весь ранок тебе шукаю, — сказав Федя.

— Я чистив капітанів камзол… Дієго послав розшукати тебе. Він хоче зіграти з тобою в шахи…

— Зачекає. Давай краще вилізем на щоглу.

— Давай. А боцман не лаятиме?

— Йому зараз не до нас, — махнув рукою Федя. — Він ще три години базікатиме.

Хлопчики полізли до порожнього марсового майданчика, на якому відмовився нести вахту Альфонсо.

Федя відчував себе на сьомому небі. З першого ж дня перебування на каравелі він тільки й мріяв, як би видертися на самісінький верх грот-щогли, заздрив матросам, що спритно перебігали по вантах. І ось він нарешті на щоглі! Чудесна панорама дрімотного океану тяглася в далечінь, скільки сягало око. Жодна хвилька не порушувала морську гладінь. Здавалося, каравела стояла посередині велетенського ставка, в якому ніколи не бушують шторми, не перекочуються гігантські багатометрові вали.

Замилувавшись величною картиною, Федя помітив у далині водяний фонтан і крикнув:

— Ніанг, поглянь! Там кашалот! А он іще! О, та тут їх ціле стадо!

— Ага, бачу! — зраділо підстрибнув негр. — Які величезні риби!

Федя розповів товаришеві все, що знав про китів, пояснив, що це не риби, а тварини-ссавці, які живуть у морі, що в них є легені… Згадав Кудряш і про те, що в тропічних морях водяться лише кашалоти, а в холодних водах — сині кити, фінвали, горбачі, касатки, пляшконоси. Найбільші з них — сині кити — бувають завдовжки до тридцяти п’яти метрів і вагою до ста шістдесяти тонн.

Хлопчикам дуже хотілося розглянути кашалотів зблизька, але ті раптом зникли. Зненацька поряд із кораблем промчала зграйка летючих рибок, мабуть, рятуючись від якогось хижака. І справді — з марсового майданчика було добре видно, як швидко пропливла схожа на торпеду акула. Велетенська риба, довжиною метрів із п’ятнадцять, лишала за собою пінявий слід.

Летючі рибки більше не з’являлися, зникла й акула. Хлопчикам обридло сидіти у “воронячому гнізді”, і вони спустилися на палубу.

Спираючись на палицю, капітан жваво розмовляв на носі каравели з алхіміком. Поряд стояли стерничий і Доменіко. Захоплені балачкою, вони не помітили Федю й Ніанга, які прошмигнули в каюту капітана.

— Зачекай мене тут, — сказав Ніанг, — я збігаю до Габріеля, можливо, у нього знайдеться щось попоїсти.

— Стривай, друже, — зупинив негра Федя й коротко розповів, що бачив уранці Гуго, який вертівся біля камбуза і щось нашіптував коку. — Хтозна, чи не задумав він підсипати трунку в їжу?

— А де ж ми пообідаємо? — розгублено спитав Ніанг.

— Не турбуйся, — заспокоїв його Федя, — їжі нам вистачить на кілька днів. — І він кинувся розшукувати свій рюкзак, що якимсь чином потрапив за скриню. Старенький поношений мішок не привернув уваги матросів, і все в ньому виявилось цілим.

Федя став виймати речі, за якими вже скучив. Присівши біля нього, Ніанг зачудовано розглядав кожен новий предмет, що з’являвся із рюкзака. Вони здавалися йому неоціненним скарбом, чимсь загадково-надприроднім…