Українська Повстанська Армія 1942-1952
- Автор: Мирчук Петр
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Українська Повстанська Армія 1942-1952». Краткое содержание книги:
Для того, хто пише її історію, це означає, що побіч винотовування й провірювання самих фактів, він мусить при кожному з них ще мозолитись розшифровуванням псевду, бо кожний бієць УПА, від Головного Командира, до звичайного рядовика, закритий для посторонніх глядачів, і навіть для своїх приятелів, псевдом, прибраним іменем. Умовини підпільної боротьби з таким безоглядним тоталістичним режимом як націонал-соціялізм та большевизм, змушують революціонерів міняти свої псевда у висліді чого одна людина виступає в різних етапах боротьби, під різними псевдами, або й вживає різних псевд у той сам час. (наприклад: інж. Роман Шухевич - відомий зразу як сотн. Щука, як Головний Командир УПА, стає відомим як ген. Тарас Чупринка, як Голова підпільного уряду України, Генерального Секретаряту УГВР - під псевдом Роман Лозовський, а як Голова Проводу ОУН - під псевдом Тур). Розкриття псевда дозволене тільки після смерти даного революціонера і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі. (При тому інтересно зазначити, що українські революціонери з Осередніх та Східніх земель, з правила не бажали собі розкривання їхніх псевд навіть у випадку їх загибелі.) Ізза цього чимало командирів покищо мусить реєструватися в історії тільки їхніми псевдами.
Крім цього, з конспіративних причин, так у фронтових звідомленнях УПА як і в підпільній літературі не подавано структури УПА і дуже часто навіть назв частин УПА, що звели даний бій. Багато документів дій УПА в воєнній хуртовині пропало, багато акцій взагалі залишились поза реєстром.
Не дивлячись на всі ті труднощі, з яких мусять випливати згадані недотягнення нашого начерку історії УПА, ми, спираючись на публіковані вже в Краю документи та додаткові інформації деяких учасників боротьби, рішились дати його до рук загалу, щоб, крім усего іншого, заохотити тих, які можуть додати певні доповнения, чи уточнення подати їх, заки ще час вспіє затерти їх в їхній пам'яті. Бо нашим обов'язком є - передати майбутності якнайточніше записані сторінки тієї великої героїчної епохи нашого народу, що називається історією УПА.
10. 7. 46 р. у зустрічному бою з енкаведистами в с. Гливки (р-н Ланчин, Станисл. обл.), стрільці вд Залізні вбили 4 енкаведистів.
10. 7. 46 р. під час вечері в с. Вільшаник (р-н Самбір, Дрогоб. обл.), вд Басейн був заскочений бандою енкаведистів. Після короткого, але завзятого бою большевихи, втративши 6 убитими, панічно втекли.
10. 7 46 р. вд Сірі переловив на шляху Водники-Семиківці (р-н Єзупіль, Станисл. обл.), 3 автомашини, що везли контингентове збіжжя. Автомашини розбито, збіжжя роздано селянам, шоферів відпущено.
11. 7. 46 р. на заставу вд УПА в с. Кривотули Старі (р-н Отинія, Станисл. обл.), найшла банда енкаведистів, що вибралася грабувати село. Від вогню повстанських кулеметів бандити, залишивши на бойовищі 8 убитих, розбіглися.
15. 7. 46 р. в сутичці з групою енкаведистів б, м. Галич (Станислав. обл.). Стрільці вд Сірі убили енкаведівського ст. лейтенанта й 1 рядового енкаведиста.
15. 7. 46 р. в лісі б. с. Кругів (р-н Олесько, Львів. обл.), під час облави банда енкаведистів найшла на постій вд Сіроманці. Зав'язався бій, у якому повстанці вбили 5 енкаведистів і з утратою 1 убитим відступили.
15. 7. 46 р. в лісі б. с. Пітрич (р-н Галич) большевики наскочили на табір вд Сірі. У завзятому бою повстанці вбили 7 бандитів і 9 поранили.
18. 7. 46 р. група повстанців мала сутичку з енкаведистами в с. Чехи (р-н Заболотці, Львів. обл.). Повстанці вбили секретаря комсомолу.
19. 7. 46 р. в с. Острівець (р-н Олесько, Львів. обл.), повстанці знищили участкового НКВД і 2 енкаведівських агентів.
20. 7. 46 р. пвд Басейн зробив засідку б. с. Черхава (р-н Самбір, Дрогоб. обл.), куди мала вертатися банда енкаведистів із с. Сприня. Незабаром над'їхали 2 підводи енкаведистів. По них відкрито вогонь. Зав'язався бій. Большевики мали 5 убитих, між ними ст. лейтенанта, та 1 пораненого. Здобуто зброю.
21. 7. 46 р. вд ім. Хмельницького наскочив на станицю "стрибків" у с. Гнила (р-н Бориня, Дрогоб. обл.). Станицю спалено, вбито участкового НКВД.
27. 7. 46 р. боївка вд ім. Хмельницького роззброїла "стрибків" (т. зв. дружинники) в с. Латірна (Закарпатська обл.), і провела пропагандивну гутірку з селянами.
29. 7. 46 р. вд Залізні зробили наскок на спиртзавод в м. Товмач (Станислав. обл.). Спиртзавод зруйновано.
8. НА ЗАКЕРЗОННІ
Окрему сторінку історії УПА становить боротьба Української Повстанської Армії в обороні українського населення т. зв. Закерзоння, - Холмщини, Посяння і Лемківщини, - перед терором польсько-большевицьких банд та перед злочинним, безоглядним виселюванням всього українського населення тих теренів з його прадідної землі.
Непримиримо ворожа постава поляків супроти українського населення, так замітна на Волині і в Галичині, набрала особливо гострих форм на Холмщині, Посянню та Лемківщині. Польське підпілля, однаково прокомуністичне як і протикомуністичне, спираючись на місцеве польське населення, починає вже 1942 р. застосовувати на цих теренах супроти українців варварський, кривавий терор. Від куль польських бандитів на Холмщині загинули в 1942 р. та в першій половині 1943 р. такі українські діячі, як полк. Я. Войнаровський, др. М. Струтинський, др. Павлюк, о. С. Захарчук, о. С. Малеша, учитель Шавала, та багато інших. Наближення німецько-большевицького фронту роззухвалює польських "повстанців" до тої міри, що на переломі 1943-44 рр. їхня "Армія Крайова", "Армія Людова" та "Баталіони Хлопське" переходять до відвертого масового винищування українських сіл.
Зимою 1943-44 польське підпілля, головно АК ("Армія Крайова") опановує всю Грубешівщину, Білгорайщину та Томашівщину, а весною 1944 теж райони Белзця й Чесанова. Весь свідомий національно й активний український елемент на тих теренах польське підпілля "засуджує" на кару смерти і, як тільки це йому вдається, винищує фізично, вбиваючи при тому теж їхніх жінок і дітей, а від решти українського населення вимагає заяв льояльности та піддержки польського повстанського руху.
Наближення фронту до польських етнографічних кордонів використовують большевики пропагандивно для створення польського "Комітету Народового" під керівництвом Ванди Васілєвської, як зав'язку польського уряду. У зв'язку з цією подією "міністер закордонних справ УССР" (тоді ще "народній комісар") Корнійчук виступає з офіційною вимогою прилучення Підляшшя, Холмщини, Засяння та Лемківщини до совєтської України. Але, якщо ця вимога Корнійчука й була щирою, то вона могла мати хіба тільки пропагандивне значення, бо ж про долю українських земель в тому випадку рішав не "уряд УССР", а тільки Москва. Між Московою ж і кандидатами на майбутній червоний уряд Польщі було вже 1944 р. складено умову про прийняття лінії Керзона як польсько-українського кордону, отже про залишення українських теренів Підляшшя, Холмщини, Посяння та Лемківщини під польською окупацією. Більше того: як доповнення до тієї умовини було додано постанову про "добровільне" виселення з тих теренів всього українського населення. Одержавши схвалення такої розв'язки справи українсько-польського державного кордону зі сторони західніх альянтів під час альянтської конференції на Криму в лютому 1945 р., Москва підписала й опублікувала офіційно договір з Польщею 16 серпня 1945 р. про встановлення лінії Керзона українсько-польським кордоном та про передбачене "добровільне" виселення приблизно одного мільйона українців з "Закерзоння", тобто Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини.
Вістка про цей договір, укладений - як це ми зазначили - фактично ще 1944 р., додала полякам ще більшої охоти до протиукраїнських оргій на Закерзонню, що їх по приході большевиків продовжують офіційні чинники червоної польщі - польський уряд, польська армія, "Міліція Обивательська" (МО) та "Ужонд Безпєченьства Публічнего" (УБП). Польський терор беззастережно піддержує московське НКВД, щоб могти вказувати на нього і давати переслідуваним українцям єхидну "пораду": Тікайте перед польськими бандитами в Україну, переселюйтесь до УССР.
Керівництво революційно-визвольної боротьби українського народу розуміло, що українсько-польська боротьба лежить лише в інтересі Москви і тому робить все можливе, щоб її ліквідувати. По всіх теренах Закерзоння було масово поширено між польським населенням таке звернення:
Поляки ! Віковий Західній Сусіде !
"Спільна недоля, - московський та німецько-австрійський імперіялізми, - била вже нераз на протязі історії обидва сусідні народи. В цій імперіялістичній війні спільна доля спіткала нас уже з самого початку цієї війни. Як німецький, так і большевицький імперіялізми пішли відразу на знищення українського й польського народів. А тепер, коли кровожадний імперіялізм Кремля заливає та плюндрує наші й Ваші землі, обидва народи стогнуть спільно під важким большевицьким ярмом.
І якраз тепер, коли імперіялістична війна зближається до свого кінця, коли на горизонті вже яскраво зарисовується антиобольшевицький конфлікт, коли ідеєю національних революцій, що спалахнуть при кінці цієї війни, живуть усі поневолені народи, коли неминучий і близький уже розвал тюрми народів - СССР, деяка частина польського суспільства, а передусім на прикордонних польсько-українських землях, не розуміючи ваги сучасного епохального моменту, запрягли себе до імперіялістичного воза Кремля, накладає важкі кайдани рідному народові, тай нам, українцям, не дає жити. Де ж тут політичний розум у тих туполобих польських псевдополітиків, вірних слуг кровожадного Кремля? Їхній цілковитий політичний анальфабетизм, у загальному нічим неоправдана політична ненависть до українського народу, веде до згубних наслідків цілий польський нарід у сучасному, та може привести до катастрофальних наслідків у майбутньому.
Зв'язувати долю свого народу в такий епохальний час з тими, що ще вчора (а навіть і сьогодні) масово нищили польський нарід, з тими, що на їх руках не позасихала ще кров невинних польських жертв Катина, переповнених поляками в червні 1941 р. "Бригідок", "Замарстинова", "Лонцкого" та інших тюрем і далеких лагерів, коли то (червень-липень 1941 р.) помордовано десятки тисяч у нічому невинних українців та поляків; служити й прославляти ще й після цього катів свого народу, здібні хіба виродки, зрадники польського народу, за яких вже мусить зараз соромитися. Бо хоч як кремлівські сатрапи відпираються від цього, але жадна людина не сумнівається тепер у тому, що це діло кремлівських катів.