Посланець
- Автор: Ячейкин Юрий Дмитриевич, Поплавський Петро
- Серия: Посланець #1
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Посланець». Краткое содержание книги:
Незнайомець взяв її до рук, спокійно виважив, ніби замірявся жбурнути, поглянув лукаво на Варвару Іванівну, а тоді вправно встромив ключа, зробив поворот. Замочок клацнув, і кришка пружно відскочила. Але офіцер не клав шкатулку на стіл. Він намацав під замочком непримітний важельок, обережно пересунув його вбік і зробив ще два оберти ключем. Залунала весільна осетинська мелодія, хвацька й весела. Чути її Варварі Іванівні, пойнятій багаторічним сумом і жахами фашистської окупації, було навіть дико.
— От і маємо в нашій роботі музичний антракт, — співчутливо пожартував офіцер, певно, помітивши її тамовану тугу.
— Так, музичний…
Варвара Іванівна щодня нетерпляче чекала цієї зустрічі, та коли вона сталася, то чомусь розгубилася від хвилювання.
— Добрий вечір, товаришу, — сказала тихо, вперше за дні окупації вимовляючи це звикле, але, виявляється, таке чудове і багатосяжне слово «товариш», з яким можна звернутися нині тільки до радянської людини, до незрадливого сина і захисника Вітчизни, до товариша по зброї.
Незнайомець, помітивши її хвилювання, стримано й м'яко проказав:
— Звіть мене Владиславом…
— Рада бачити вас, товаришу Владислав. Дуже рада! Ви вже вибачте мені, може, за надто прискіпливе екзаменування…
— Ну що ви, Варваро Іванівно? Навпаки — я б стурбувався, якби ви щось забули або поспіхом пішли зі мною на контакт. А втім, Василь Тарасович мене попереджав, що ви не із забудьків. До речі, він дуже турбується про стан вашого здоров'я. Як ви себе почуваєте?
— Трохи серце клопоту завдає, — вдячне відповіла жінка. — Але мусить тягти… Ще мусить! Особливо — зараз… Та чого ж ми все стоїмо? Сідайте, товаришу Владислав, прошу. — І додала українською мовою: — Гість у дім, свято в дім, та частувати чим…
— Ви, здається, родом з Полтави? — присовуючи до себе стільця, запитав посланець підполковника Іриніна.
— Гай-гай, коли це було, давно звідти… Тепер я більше місцева, чи то осетинка, чи кабардинка…
— Атож, куди лишень доля не закидає людей… Однак, Варваро Іванівно, часу в мене обмаль — тож перейдемо до справи. Як у вас йдеться?
— Ніби добре, нівроку… Та що це я кажу? Поки фашисти тут, ніякого добра не буде… Завдання Б цілому виконані, наші люди успішно вкорінилися і в управу, і в місцеву поліцію… От зв'язку тільки досі не мали.
— А як з вибухівкою?
— Та скарг нема, але годинникових механізмів замало. Дістати, ясна річ, нам ніде.
— Так, про це потурбуємося… Майстерня тут? — Владислав показав на підлогу.
— Ні, довелося перебазуватися в інше місце. Все через неї, — Варвара Іванівна кивнула в бік кімнати німкені. — Така пронозиста пройда, що й мови нема. Усе в хаті, мов ота миша, винишпорила. Просто лють бере. І не дивно було б, якби чужа, а то ж своя, колишня радянська, звідкілясь з-під Львова. Викохали гадюку на свою голову. Німаки так і пруть до неї роєм. Додому привозять неодмінно машиною. І все офіцери, перед рядовими носа дере і губи копилить. Тьху на неї — на блудницю! Одно слово — зрадниця…
«Німкеня з-під Львова, — слухав Варвару Іванівну Владислав. — Молода, вродлива… Невже та сама? А я вже й не знав, де її розшукати…»
— Як її звати? — запитав ніби мимохідь.
— Крістіна Бергер.
«Вона!»
— Де працює?
— Я ж казала — гестапівка!
«Двоє під одним дахом… Небезпечно… Дуже кепський збіг… Добре, хоч не знають одна одну… І ще краще, що перевели в інше місце майстерню… Чи варто їх знайомити? Ні, не варто! Ще викажуть самі себе. А так стосунки між фолькедойче та місцевою виглядають природнішими. У них це — не гра, а вчити ніколи…»
Ніби повторюючи його турботливі думки, Варвара Іванівна мовила:
— Мені, товаришу Владислав, небезпечно з нею під одним дахом. Просто руки в'яже.
— Що поробиш, — знизав плечима. — Зараз тут фашисти квартирні питання вирішують, а не ми…
Чути було, йк біля паркану, на вулиці, зупинився автомобіль. Враз урвалося хурчання мотора. Владислав насторожився прислухаючись, Варвара Іванівна теж замовкла, принишкла. Клацнули дверцята — раз і вдруге. Знадвору залунали голоси — жіночий і чоловічий. Радісно і тонко заскавучав пес, як це робить собака перед хазяїном, — в'ється біля ніг і ледь не плазує.
— Віт, на місце! — владно наказав російською мовою жіночий голос. Потім — сріблом — сміх і джерготання німецькою: «Ні, ні, гер Мюллер, навіть не благайте. Сьогодні мені, на превеликий жаль, не до розваг. Шкода, але це дійсно так. Надто втомилася за день».