Посланець

Того дня Анзор приніс майорові Калині новеньку форму і мовив:

— Уже можна! Нарешті дозволили…

— Куди? — тільки й запитав Костя.

— У гості до генерала Роговцева, до нього додому. І врахуй, генерал попередив, якщо ми не з'їмо всього, що наготувала його дружина, то вона його самого з'їсть. Розумієш, вона спеціально на свято з Тбілісі приїхала! Ото дивись у мене, Костику, бо ж осиротіємо!

Вони вийшли на вулицю. Калина мружився від яскравого сонячного світла. Довелося чекати, бо містом крокувала довжелезна колона полонених. Німці йшли понуро й пригнічено.

— Шеєре! — раптом хтось з них вражено скрикнув.

Калина мацнув очима по зарослих, брудних обличчях «світових панів».

— Шеєре! Ти продався більшовикам?..

— А, Шютце! — впізнав Калина добре знаного обер-лейтенанта. — І ти тут? Я ж обіцяв пригостити тебе у Владикавказі Пригадуєш?

— Шеєре, навіщо ти одягнув російську форму? Це зрада! Фюрер не вибачить!

— А ти, я бачу, вирядився у форму рядового?

— Хто цей агітатор? — сміючись, запитав майор Тамбуліді.

— Обер-лейтенант Шютце, зв'язковий штабу першої армії. Знає багато…

— Ясно! — мовив Анзор і підкликав конвоїра: — Хто у вас начальник конвою?