Посланець

«Вона, справді вона — Марійка, — тепло подумав Владислав, що не завадило йому застерегти й інше, — а її супутник — гер Мюллер — таки добряче напідпитку…»

— Хайль! — смикнувся й собі, потому заклав руки за спину та й укляк посеред кімнати, заступаючи обом шлях.

Німкеня, що опинилася поміж двома офіцерами, анітрохи не знітилася.

— Чим пояснити вашу появу тут, у мене вдома, пане гауптман? — спитала холодно.

— Так, якого біса ви тут стовбичите? — зухвало розтлумачив її слова розкуйовджений залицяльник.

— У цьому домі, — чітко відповів Владислав, — будуть розміщені бойові офіцери. Розумієте? Дуже затишний будиночок для приємного відпочинку фронтових героїв. Якщо приязне сусідство панів офіцерів чарівній фрейлейн не заважатиме…

— А чи відомо вам, що цей будиночок належить службі безпеки? — холодно наголосила було німкеня. — Ви повинні негайно… — Та враз її голос зламався, і вона урвала на півслові: тільки зараз впізнала його — товариша Маркова, її доброго львівського знайомого, свого молодого опікуна й першого-найпершого наставника — тоді старшого лейтенанта Олексія Маркова, тепер такого змужнілого. Яке ж звання у нього зараз, по цілому році страхітливої борні?

Усе — минуле й сьогочасне — разом спливло перед очима в метушливо-хаотичному калейдоскопі спогадів. Стривожений Львів. Розбурхана людом залізниця. Він — Олексій Марков, що в якомусь вокзальному закапелку, подалі від очей, можливо, ворожих, дає їй останні інструкції на межоване між життям і смертю майбуття, на її прийдешню безвість без певних координат у часі і просторі. І її «мати» з легенди розвідниці — справжня фрау Бергер зі справжньою дочкою Крістіною серед тлумаків та валіз на пероні, — з якими вона мала евакуюватися, а в дорозі заприятелювати і всотувати їхні балачки й спогади, щоб кістяк її легенди увібрався в цупке «м'ясо» родинних і побутових реалій. А потім — усе, як на сповіді у кабінеті Хейніша. І знову, як на допиті у штурмбанфюрера, на її очі навернулися сльози — дівоча нетренована реакція на жахливі події, що, здавалося б, непосильним тягарем чавлять веселу і ще донедавна безжурну вдачу, тремтливу жагу до світла й безхмарною щастя красуні юнки, учорашньої третьокурсниці Київського університету. Не розвідниці, ні, лише студентки, яка просто відзначалася на курсі в опануванні німецької мови, що й визначило для неї вкрай нелегку долю. І теперішні її професійні знання розвідниці, як і тоді у Львові, куди її терміново перекинули літаком, цілком і повністю уміщалися в куці й квапливі за браком часу інструкції старшого лейтенанта Олексія Маркова. А ще — з'явився власний, набутий у небезпеці досвід. І ось вона — давно очікувана і все ж до краю бентежна зустріч: товариш Марков — у польовій формі німецького капітана, вона — у чорній шкурі фашистського вовкулаки…

— Заспокойтеся, мила фрейлейн, — раптом озвався обер-лейтенант Мюллер. — Я нікому не подарую ваших сліз, хоч вони й зворушливі. — Він ступив поперед неї і, намагаючись прибрати владного виду, визивно мовив: — Певно, пан гауптман поклав собі чи то глузувати, чи то знущатися з нас. Адже найближчими днями ми не чекаємо з фронту жодних частин! Хіба що поженемо натовпи полонених…