Посланець

Справді, спливло не більше двох-трьох хвилин, і знову в чутливій нічній тиші зарипіло. Цього разу розчахнулися двері. На порозі стовбичив сам господар — двадцятип'ятирічний, невисокий на зріст, але міцно збитий і добре натоптаний м'язами Іван Харченко. Уважно придивлявся до прибулих і неквапом заправляв за пасок чорних штанів темну, немазку косоворотку.

— Чим можу слугувати, панове? — спитав спокійно, анітрохи не бентежачись.

— Чого так довго не відчиняли? У домі хтось хворий? — замість відповіді запитав Іринін.

— Хворих нема, вже видужали.

Тоді Іринін відказав якимось чужим, «службовим» голосом:

— Хутко одягніться, поїдете з нами, пане Харченко. 6 серйозна справа… Скільки вам потрібно на це часу?

— А що тут одягатися? — добродушно озвався Харченко, що, не змигнувши, ковтнув старорежимного «пана». — Чоботи на ноги та картуз на голову… Зброю брати?

— Неодмінно! Яка у вас?

— Наган…

— От і чудово!

За хвилину всі троє всілися до фаетона. Іван Харченко посередині — поміж Василем і Федором. Варя щулилася, стискаючи метал карабіна, тамуючи подих, боячись проминути й слівце. Її тоді вперше в житті вразив до краю людський цинізм, філософія кендюхового «інтересу», нице гендлярство з-під поли чужою долею, чужим щастям і майбуттям, де живі люди — лише «мертвий капітал». Життя, неповторне людське життя — лише «товар» у подвійній бухгалтерії гендляра-запроданця… Слова стоять поряд: продаж — запроданець — продажна шкура… «Пан»-зрадник… Тепер Варя над усе жадала одного, того, що годину тому й на думку їй не спадало, а якби слало, то, напевне, вжахнуло б: прагнула власноручно увігнати кулю межи облудні очі зрадника. Прагнула цього і судомливо стискала гартований для смерті, для вбивства, для страти, для кари і помсти метал карабіна. Усе залежить… Від чого? Від того, в чиїх руках гвинтівка: у вбивці — найманця міжнародного капіталу чи в змозолених руках бійця пролетарської революції… Злочин і відплата… Чи буває, щоб з однієї, тієї ж самісінької гвинтівки? Мабуть, трапляється. Вихори громадянської війни кидають створену людським розумом зброю з рук до рук. Також — людей, які по обидва боки класової прірви визнавали одну сліпу до безлічі людських доль судію — смерть. Одна куля гасить радощі життя солоним дощем материнських, дівочих або жіночих, а то й сирітських сліз… Ненависть палила підпільницю Варю, жінку з сухими, вже виплаканими очима.

Вона щулилася в грубій і шорсткій солдатській шинелі, молода жінка, в якої чорна зрада відібрала щастя кохання й тихого сімейного материнства, щулилася, мов запанцирований ненавистю клубок нервів, від чого тремтіла кожна клітина її тіла, і боялася навіть озирнутися, щоб не обпалити гада невблаганним, як остаточний вирок, гнівом. Проте вона всотувала, немов назавжди вкарбовувала до безжальної пам'яті, голоси — навдивовижу спокійний, розважливий і навіть — далебі — дещо зичливий говір Василя Іриніна і нахабно-хизувату, самовпевнено-хвальковиту балаканину зрадника. Харченко почувався вільно й невимушено, бо ж перебував серед «своїх». Небалакучий Федір Громов на все це лише невиразно помугикував — чи то схвально, чи осудливо — не розбереш.